Подалі від розпеченого міста (фоторозповідь про черговий похід)
Хто куди на вихідні, а я знову в гори. Хоча цього разу вибір був важким. До останнього сподівався потрапити на Франко фест у Дрогобицькому районі з неперевершеною Ніно Катамадзе, але так і не знайшов чим добратись у неділю вночі додому, щоб рано бути на роботі. Тож відповідно вибір був зроблений у бік гір, а там ще й Женецький водоспад маячив, а це вже для мене суттєвий аргумент.
Похід мав бути незвичним, з нами йшли, точніше їх несли, дитина 1,2 рочки та 6-місяців. Чув багато різних відгуків, хтось дивувався, хтось казав молодці, хтось мав і протилежну думку, але на мій погляд, вони яскраво показують, що маленька дитина це не вічна прив’язка батьків вдома і сидіння під замком. Можна все, було би бажання і звичайно обережність.
Стартували у суботу вранці, дизелем до Коломиї о 4:48. Ну як стартували… хтось стартував, а хтось о 4:40 прокинувся, виматюкався, і сів за комп дивитись як ще можна добратись до Татарова. В 6:40 я вже виїхав з автовокзалу на маршрутці з москальским водієм хамом. Старий бусік «Мерс», рюкзак було ставити нікуди, я поставив у прохід у самому кінці, але він же набирав купу пасажирів стоячих, тож і змушував мене взяти рюкзак на коліна, волаючи "Іначє я забіру білєт і тєбя висажу". Чесно кажучи дуже хотілося і втиснути між очей, і вийти плюнувши на цього дебіла, але що не стерпиш заради гір. Але ця історія найближчим часом думаю все ж матиме продовження. У Коломиї пересів на бусік до Буковелю і по дорозі таки наздогнав своїх друзів і навіть вийшло що забрав до себе у бусік проїхати пару кілометрів до місця старту.
Почали підйом на гору Хом'як (1542 м) ми рєзвєнько, але вже за пів години довелось робити перший піт-стоп на зміну колес і дозаправку (памперси і їжа малим). Андрій їв суміш, ну, а Катруся і батоном не гребує.
Дорога по серпантину не напряжна, не жарко бо через ліс, та й підйом поступовий. Вообщєм всьо як у місті, тільки повітря свіже, і гарно)
Але останні 500 метрів доволі такі непрості. Продиратись через жереп (або як ще її кличуть інколи альпійка) по камінню важко, а тут ще як на зло нагадала чомусь про себе стара травма коліна. Жереп то такі маленькі дерева-кущі, які ростуть як хочуть. Інколи віконце куди треба було пролізти було зовсім мале для людини, а тим паче з рюкзаком на плечах.
Але все це дрібниці, в порівнянні з тими відчуттями, які тебе охоплюють коли ти на верхівці гори. На це можна дивитись вічно.
На верхівці Хом'яка статуя Матері Божої. Не знаю як вони її туди тягнули. Але скоріш за все гелікоптером.
Після легкого перекусу розпочали спуск в інший бік, на полонину де ми мали заночувати. По камінню спускатись теж не така легка справа, особливо з дитячим рюкзаком, чи коли не впевнений у своєму коліні. Камені під ногами грають, тож доводиться йти дуже обережно.
На полонині, зважаючи на суботній день було людно, і гарне місце під палатку довелось трохи пошукати і прогулятись. Обернувшись можна було побачити Хом’як і наш спуск
Але місце все ж знайшли гарне
На вечерю був смачний супчик, гарні зірки та яскравий місяць. У дітей було свіже молоко куплене у колибі неподалік. Вночі ж невеличкий сольний концерт маленького Андрійчика, який прокинувся від будильника о 3 ночі, що батьки забули вимкнути.
Зранку гречка з тушонкою, зварена кава з згущонком, чай і прочіє прєлєсті жизні)
Збирались довго, тож покорити гору Синяк, яка була поруч, часу вже не було. Тож глянемо лише на неї. У кадрі посередині з лисою верхівкою.
Спуск хоча і не важкий але коліно було з цим не згодне, тож довелось трохи попотіти)
До водоспаду справжнє паломництво і купа машин. Ось не люблю коли багато людей претендують на мої гори чи водоспади. Але на жаль, Женецький водоспад є дуже доступним, 6 кілометрів від траси, 3 з яких з ідеальним асфальтом, бо це дорога на дачу Ющенка. Але асфальт одразу після повороту до помаранчевого революціонера закінчується.
Водоспад звичайно чудовий. Вода зривається з 15-метрової висоти…
…і боляче б’є по голові якщо туди лізти) Але ж якщо я не полізу, водойма не зарахується)))
Дитячі перекуси вибили нас з графіку і ми спізнювались на потяг. Йшли в гарному темпі, але вийшовши на трасу зрозуміли, що до потяга в Татарів не встигаємо. Випадково зупинили бус, але й ним не встигли, поцілувавши останній вагон, що від’їжджав від перону. Але водій попався нормальний, і відвіз нас у сусідній Микуличин, по дорозі обігнавши потяг.
Щоправда недільний потяг Рахів-Франківськ в +35, яким ми їхали на наше щастя лише до Делятина, то справжнє випробування для любителів сауни.
Потяг до Коломиї і Чернівців був вже більш вільним, але щоправда теж доволі спекотним. Але що не стерпиш заради цього…
Похід мав бути незвичним, з нами йшли, точніше їх несли, дитина 1,2 рочки та 6-місяців. Чув багато різних відгуків, хтось дивувався, хтось казав молодці, хтось мав і протилежну думку, але на мій погляд, вони яскраво показують, що маленька дитина це не вічна прив’язка батьків вдома і сидіння під замком. Можна все, було би бажання і звичайно обережність.
Стартували у суботу вранці, дизелем до Коломиї о 4:48. Ну як стартували… хтось стартував, а хтось о 4:40 прокинувся, виматюкався, і сів за комп дивитись як ще можна добратись до Татарова. В 6:40 я вже виїхав з автовокзалу на маршрутці з москальским водієм хамом. Старий бусік «Мерс», рюкзак було ставити нікуди, я поставив у прохід у самому кінці, але він же набирав купу пасажирів стоячих, тож і змушував мене взяти рюкзак на коліна, волаючи "Іначє я забіру білєт і тєбя висажу". Чесно кажучи дуже хотілося і втиснути між очей, і вийти плюнувши на цього дебіла, але що не стерпиш заради гір. Але ця історія найближчим часом думаю все ж матиме продовження. У Коломиї пересів на бусік до Буковелю і по дорозі таки наздогнав своїх друзів і навіть вийшло що забрав до себе у бусік проїхати пару кілометрів до місця старту.
Почали підйом на гору Хом'як (1542 м) ми рєзвєнько, але вже за пів години довелось робити перший піт-стоп на зміну колес і дозаправку (памперси і їжа малим). Андрій їв суміш, ну, а Катруся і батоном не гребує.
Дорога по серпантину не напряжна, не жарко бо через ліс, та й підйом поступовий. Вообщєм всьо як у місті, тільки повітря свіже, і гарно)
Але останні 500 метрів доволі такі непрості. Продиратись через жереп (або як ще її кличуть інколи альпійка) по камінню важко, а тут ще як на зло нагадала чомусь про себе стара травма коліна. Жереп то такі маленькі дерева-кущі, які ростуть як хочуть. Інколи віконце куди треба було пролізти було зовсім мале для людини, а тим паче з рюкзаком на плечах.
Але все це дрібниці, в порівнянні з тими відчуттями, які тебе охоплюють коли ти на верхівці гори. На це можна дивитись вічно.
На верхівці Хом'яка статуя Матері Божої. Не знаю як вони її туди тягнули. Але скоріш за все гелікоптером.
Після легкого перекусу розпочали спуск в інший бік, на полонину де ми мали заночувати. По камінню спускатись теж не така легка справа, особливо з дитячим рюкзаком, чи коли не впевнений у своєму коліні. Камені під ногами грають, тож доводиться йти дуже обережно.
На полонині, зважаючи на суботній день було людно, і гарне місце під палатку довелось трохи пошукати і прогулятись. Обернувшись можна було побачити Хом’як і наш спуск
Але місце все ж знайшли гарне
На вечерю був смачний супчик, гарні зірки та яскравий місяць. У дітей було свіже молоко куплене у колибі неподалік. Вночі ж невеличкий сольний концерт маленького Андрійчика, який прокинувся від будильника о 3 ночі, що батьки забули вимкнути.
Зранку гречка з тушонкою, зварена кава з згущонком, чай і прочіє прєлєсті жизні)
Збирались довго, тож покорити гору Синяк, яка була поруч, часу вже не було. Тож глянемо лише на неї. У кадрі посередині з лисою верхівкою.
Спуск хоча і не важкий але коліно було з цим не згодне, тож довелось трохи попотіти)
До водоспаду справжнє паломництво і купа машин. Ось не люблю коли багато людей претендують на мої гори чи водоспади. Але на жаль, Женецький водоспад є дуже доступним, 6 кілометрів від траси, 3 з яких з ідеальним асфальтом, бо це дорога на дачу Ющенка. Але асфальт одразу після повороту до помаранчевого революціонера закінчується.
Водоспад звичайно чудовий. Вода зривається з 15-метрової висоти…
…і боляче б’є по голові якщо туди лізти) Але ж якщо я не полізу, водойма не зарахується)))
Дитячі перекуси вибили нас з графіку і ми спізнювались на потяг. Йшли в гарному темпі, але вийшовши на трасу зрозуміли, що до потяга в Татарів не встигаємо. Випадково зупинили бус, але й ним не встигли, поцілувавши останній вагон, що від’їжджав від перону. Але водій попався нормальний, і відвіз нас у сусідній Микуличин, по дорозі обігнавши потяг.
Щоправда недільний потяг Рахів-Франківськ в +35, яким ми їхали на наше щастя лише до Делятина, то справжнє випробування для любителів сауни.
Потяг до Коломиї і Чернівців був вже більш вільним, але щоправда теж доволі спекотним. Але що не стерпиш заради цього…
1 коментар