Карпатська Нарнія

Переглядаючи фотографії зимових Карпат і готуючись до свого першого зимового походу, я і мріяти не міг побачити подібну красу. Це зовсім інший світ, ніби відкрив двері у Нарнію. Описати ті відчуття і враження буде дуже важко, але все ж таки спробую.

Одразу після свого першого осіннього походу розпочав підготовку до грудня, адже грошей потрібно було витратити достатньо. За цей час придбав газовий пальник з балоном, перчатки, балаклаву, анорак, фліску, куртку, штани, зимовий спальник, комплект термобілизни, термоноски та трекінгові палки. І забігаючи наперед скажу, що все спорядження повністю себе виправдало.

Коли з товаришем вилізли з потягу у Франківську в 3 ночі і побачили сніг, то зрозуміли вже, що буде весело, та й прогноз обіцяв вітер, сніг і -15.

Зустрівши частину нашої групи з Київського потягу відправились до Лазещини, а потім ще 9 кілометрів до Козьмещику, звідки і був наш підйом на Перемичку між Петросом і Говерлою.


Підйом чомусь давався достатньо легко, а враховуючи не дуже низькі температури, було доволі спекотно. Але знявши шапку мокре волосся швидко перетворилось на бурульки.


Чим вище ми забирались тим більше ставало снігу, до того ж посипало трохи і зверху. І коли його стало по коліна, темп групи значно впав. А коли вийшли на полонинку навпроти Петросу, я вперше в житті провалювався по пояс (або, як кажуть, по розвилку), а місцями і глибше.


Нам потрібно було пройти за таких умов десь метрів 200, але вони давались дуже важко. Безумовно тим хто «тропить» (протоптує тропу у глибокому снігу) я б безкоштовно давав би коньяк, оскільки проходячи другим ці 200 метрів, я відчув усі навантаження, що лягають на тих хто попереду.


Але ти не звертаєш уваги ні на вітер, ні на стікаючий по чолі піт. Навколо тебе справжня гарна зима, і на відміну від міста вона не сіро-брудна, а цнотливо-біла.


Минуло п’ять годин і ось ми вже на Перемичці. Будиночок з пічкою був зайнятий, тому пішли у просторий двоповерховий будинок Карпатського біосферного заповіднику, де на другому поверсі є спеціальні, ніби плацкартні купе, місць на 20.


На жаль дістались на місце не усі, група, яка ще за добу до нас вийшла з іншого села, так і не змогла пробитись через сніг навіть за дві доби, і прийшли вже лише на третю, коли більшість вже розійшлась по домівках.


Та й група що виходила перед нами вночі, теж не дійшли на місце через заметіль, і ночували у лісі серед снігу, хоча зранку виявилось, що вони були за 100 метрів від будинків.


Сухий одяг, 50 грамів грузинського коньяку і дружня компанія роблять справжні дива, і ти не відчуваєш, що сидиш при -10.

У будиночку з пічкою розпочали варити бограч, ми періодично туди навідувались, допомагали з дровами, нарізати інгредієнти і пити коньяк

Справжня проблема у зимових походах з питною водою. Вона дуже швидко замерзає. Тож на чай йде сніг.


Саме під час набору снігу на чай слід пам’ятати про старе повір’я, не використовувати і остерігатись жовтого снігу. Проте є і переваги. Визначити де на столі спирт і горілка, а де вода дуже просто.


А далі розпочалася «Bograch-party» з півдецами під мачаний хліб, цікавими історіями, гітарою, піснями, чаюванням, ну і власне самим бограчем, який цього разу був без овочів, які несла група, що застрягла у снігах, але від того це було не менш смачно.


Єдине чого не було цього вечору, і про це домовились одразу, це політики, оскільки псувати вечірку нікому не хотілось, та й обговорювати особливо нічого, всі все розуміють і без порожніх балачок.

Десь о 23 я випробував вже свій спальник, який виявився справді дуже теплим та зручним, і спав я солодко більше ніж за дві минулі доби, десь 8 годин.


А зранку я прокинувся у казці. Коли вийшов на вулицю то побачив, як гори безжально рвали залишки хмар.


Під ногами у гармонію з навколишніми краєвидами рипів сніг. Ялинки, наче моделі на Міланському тижні мод, вбрані у білі пуховики, дефілювали на помості із сонячних промінів, що визирали через Говерлу.


Сніг засліплював очі ніби блиск діамантів на богемній вечірці.


15 градусний мороз щипав за руки, як школяр вподобану однокласницю, а подихи вітру переривало лише безперервне клацання затвору мого фотоапарату.

Вже вдруге в мене виникли підозри, ніби бограч то не просто угорська зупа, а чудодійне зілля, що крізь ніч відкриває двері у інший світ.


Швидкий сніданок канапками, кава зі снігу і в дорогу. Не хотілось пропустити ні хвилини цього казкового дня. Вже через пів години в мене закінчився повний запас нормативної лексики для висловлення захоплення від побаченого, а від ейфорії тремтіли руки, тож кожний постріл із фотоапарату був як у біатлоніста на вогневому рубежі, з затамуванням подиху.


Коли ми вийшли на вчорашню проблемну полонину у всій красі відкрився Петрос, який ніжно, ніби пухова ковдра, обіймали легкі хмаринки.


Звідси не хотілось нікуди йти. Саме тут стираються межі реальності і казки, і коли це бачиш на власні очі, мимоволі щипаєш себе щоб прокинутись, і радієш від того, що це не сон.


Майже 20 кілометрів дороги до залізничної станції минули справді не помітно, оскільки в голові вже настирно снують туди-сюди думки та плани наступного походу і чергової «Bograch-party».


У вас в пам’яті залишаться ці фото, і можливо розповідь, а в мене ті неймовірні відчуття краси у душі, які не передасть жодна світлина і жодні слова. Тому, я щиро бажаю вам побачити це і пережити особисто.

П.С. Окрім своїх фото використані світлини товаришів по рюкзаку (Ymka, mikha1928, askar-alp™, slv, Igo, Бармалейка).