Карпатський фестиваль «Bograch-party»
Вже майже рік як блюдо угорської кухні «Бограч» асоціюється в мене з горами, цікавими людьми та незабутніми враженнями.
Загалом ідея зустрітись в Карпатах у любителей подорожей з форуму travel.org.ua, з’явилась восени 2011 року. А з травня 2012 року ці зустрічі стали регулярними і зараз проводяться 4 рази на рік, тобто щосезону. А щоб зустріч мала якусь єдину мету, запропонували варити бограч.
Я вже розповідав про осінній та зимовий «Бограч-паті», тому усі процеси приготування можна знайти в моїх минулих постах. Сьогодні ж лише про атмосферу свята, як завжди підкріплену фотографіями.
Місцем чергової зустрічі обрали гору Пантир на межі Надвірнянського району Івано-Франківської області та Тячівського району Закарпатської області.
Як завжди через важку логістику ніч перед походом виходить безсонною. З Чернівців до Франківська їдемо львівським потягом о пів на першу, потім ще три години чаювання у кафешці на вокзалі і о 6 ранку сідаємо на орендований бус до Бистриці звідки й стартуємо близько 9 години.
Зазвичай «бограч-паті» відвідує до 30 чоловік, але цього разу, у зв’язку з тим, що Крим став, м’яко кажучи, недоступним, кількість бажаючих виросла удвоє. Географія бограчувальників також значно розширилась.
Понад 60 чоловік представляли 16 регіонів України, в тому числі і Крим, а також були представники Білорусії.
Погода зранку радувала сонечком, хоча прогноз на вихідні був невтішним.
Дорога до Пантиру досить не важка і мальовнича, щоправда легка димка заважає робити якісні світлини.
Проте небесна канцелярія в Карпатах примхлива як жінка і настрої її змінюються у лічені хвилини.
І ось вже легкий дощик з грозою переростає у потужний град розміром з недостиглі вишні (порівняння з горохом мені просто не подобається))).
Перечекавши град, рушили далі під дощем. Проте, як на замовлення, як тільки ми виходимо на чудову полонину де і будемо подальшу добу бограчувати, дощ спиняється.
Встановлення наметів, коротке чаювання і робота по приготуванню бограчу закипає.
Цікаво те, що ніхто не питає, що йому робити, а просто бере і робить.
Хтось ріже м’ясні та овочеві інгредієнти, хтось рве тісто на чипетке (щось подібне до кльоцків),
рубаються дрова, з лісу тягнуть великі сухі дерева для лавиць
встановлюється в таборі державний прапор.
А в процесі роботи знайомства, спілкування, обговорення подальших маршрутів походів, ну і ситуацію в країні звичайно ж не забувають згадати і про те ким є Владімір Владіміравіч.
І ось перший дзвін у кришку казана, а значить прийшов час «мачаного хліба» і півдеци.
Гострота заправки на бограч обпікає язик, а півдеци його ще більше розв’язують.
Мабуть важко передати словами атмосферу свята яка панує на «Бограч-паті», але якщо все ж взятись до порівнянь, то це щось середнє між Новим роком і днем народженням. Сімейне свято гарних друзів, які ще пару годин тому не були знайомі, але усіх їх єднає любов до гір і мандрівок. Недарма Висоцький писав про те, що саме гори перевіряють який твій товариш, справжній чи ні.
Карпати насправді настільки прекрасні і неповторні, що хочеться фотографувати кожне дерево чи кущик, кожну квіточку, аби хоча б якимось чином забрати частинку цієї краси з собою.
Я обожнюю тут все. Я люблю навіть жереп який уповільнює хід і дряпає ноги. Я люблю важкі підйоми, бо знаю, що на вершині мене чекає неперевершена краса. Я люблю дощ з сильним вітром, тому що за ним неодмінно настане гарна погода. Я люблю навіть грозу, хоча і боюсь її. Вона яскравий доказ того наскільки ми маленькі у цьому світі і наскільки велична природа.
Ліричні думки сполохує другий дзвін кришки. Загальний збір. Бограч готовий. Більш ніж 60 туристів збираються навколо вогню і чекають черги за порцією смачної наваристої зупи.
Цього разу зазвичай надто гострий бограч навіть розділили на гострий і, так би мовити, «лайт вершіон», для людей, які не полюбляють пекуче.
Фестиваль, у самих витривалих, триває ледь не до рання. А більшість, крізь сон у спальнику, чують відголоски пісень, анекдотів, веселих похідних історій і храп з сусіднього намету)))
Зранку настає не сама весела традиція. Прощання до наступного бограчу, і ділення на компанії за подальшими маршрутами. Наш шлях лежав до витоків Чорної Тиси, а далі до озер Свидовецького масиву, але про це у наступній частині розповіді.
У матеріалі окрім власних світлин використані фотознімочки Тараса Михайловича
8 коментарів