Гори з кам’яними родзинками

Мармароси відрізняються від інших карпатських гір, і в народі їх називають «Гуцульські Альпи». Саме тому інтерес до цих гір особливий. Оскільки саме по хребту Мармароського масиву проходить державний кордон з Румунією за радянських часів простому смертному потрапити туди було майже неможливо. До певного часу не простою була процедура отримання дозволу і вже за часів незалежної України. Через це Марми, завжди вважались родзинкою Карпат. Тепер же отримання дозволів максимально спрощене. За пару тижнів потрібно надіслати листа з списком усіх учасників та паспортних даних, а потім перед походом на заставі у селі Ділове отримати дозвіл на перебування в прикордонній зоні.  
 

Отримуючи наш дозвіл ми дізнаємось неприємну для нас звістку, що цього дня отримали такий же папірець ще 500!!! щасливчиків. Це значить, що про тишу і спокій, особливо на полонині Лисича, яка є першою стоянкою на маршруті для більшості, можна забути.
Звичайно у нас в планах було минути галасливу полонину, але спізнення потяга на 1,5 години відбилось і на нашому графіку.

На полонині Лисичій ми були вже близько 21-ої. І щоб не розбивати табір вже затемно, вирішуємо лишитись.
Сонце закотилося за гори лишивши лише світло-рожеві відтінки на хмарах,

у казанку доварюється смачнючий борщик, а тишу порушує тільки гітара.

Але з часом відносно спокійний вечір змінює фестиваль народної пісні який проходить у кожному таборі. Над полониною чується початок відомого хіта харківських ультрас, а з різних куточків, ніби луна, чути її продовження: ла-ла-лалала-ла-лаааа.
Фест тривав аж до ранку, та втома і безсонна попередня ніч дають про себе знати, і я лише інколи чую відголоски чергової оди президенту сусідньої країни.
Якщо ви дійсно хочете побачити справжню красу гір, потрібно не полінуватись рано прокинутись. О 4 ранку спрацьовує будильник і ми відправляємось на зустріч новому дню.
Народження дня, то як народження нового життя. Кожен раз це прекрасно і неповторно. І ось ми вже дивимось як під пухкою рожевою ковдрою з хмар потихеньку прокидається Петрос Мармароський.

З першими промінчиками сонця, яке з’являється з Чорногірським хребтом, в голові починає награвати славнозвісний «Muse».

Birds flying high you know how I feel
Sun in the sky you know how I feel
Reeds driftin' on by you know how I feel
It's a new dawn
It's a new day
It's a new life
For me
And I'm feeling good

І я справді почуваюсь чудово, тому що Мармароси закохують у себе з першого погляду.



Сонце грається з тінями створюючи неперевершені і небачені пейзажі.

За цією грою, ніби в президентському ложе театру, спостерігає з цікавістю Червона рута

Ми виходимо на державний кордон, але країну не покидаємо, через патріотизм, чи то загрозу суттєвого штрафу. Ну хіба що сантиметрів на 50…

І ось він красень Піп Іван Мармароський (1936 м). Великі кам’яні брили стирчать у горах ніби родзинки у кексі.
А в кулуарі ніби крихти того смаколику відщерблені від гори каміння.

Чудова карпатська мелодія, яку на своїх дзвіночках грають вівці, переплітається з поривами вітру.

З думками про свіжу траву вівці біжать до Піп Івану, а ми з думками про бринзу біжимо снідати.

Далі в нас за планами Ялинський водоспад. Тож рушаючи в його бік ми швиденько без наплічників забігаємо на гору з чудернацькою назвою Берлибашка (1734 м), востаннє насолоджуючись видом полонини Лисича та перших зубців Піп Івану.

Від старезного комплексу меншовартості, ми звикли усьому давати другу назву на європейський манер, як то Чернівці називати маленьким Віднем, чи Мармароси – Гуцульськими Альпами, але потрібно забувати про це. Насправді ми маємо неймовірне українське місто з прекрасною архітектурою та неповторні і казкові карпатські Мармароси, і все це доступно кожному і у нас перед очима. Все це Україна!