Акумулятори душі

Вже вдруге цього року я потрапив у сіро-зелений кам’яний світ Ґорґан. А лише місяць тому на спуску з Синяка я розповідав, що мастив те каміння і стрибки по ним, попутно жаліючи свій гомілкостоп.
Та ось я на полонині Рущина востаннє дивлюсь на мапу, і навіть трохи переоцінюючи свої можливості вирішую «збігати» на три найвищі вершини Ґорґан, — Малу Сивулю (1818), Велику Сивулю (1836) та Ігровець (1804) і повернутись назад. Добре, що в той момент я не знав, що мені потрібно пройти маршрут довжиною в понад 20 кілометрів, розрахований на 12 годин ходу без відпочинку, з загальним набором висоти в 1500 метрів і ту ж півторашку вниз. Інакше я б більш тверезо оцінював свої фізичні можливості. Та вибір зроблено, тим більше, що за останню добу відпочинку накопичилось багато енергії.
З собою я взяв лише фотоапарат і трек палки залишивши наплічник знайомим. Як я не вигадував, та воду було брати нікуди, щоб вона не впливала на швидкість руху. Хоча я і розумів, що день спекотний і буде доволі непросто, та якщо вже почав авантюру, потрібно йти до кінця. Всі сподівання були на єдине на маршруті джерело під перевалом Боревка.
На підйомі на Малу Сивулю вирішив включити максимальну швидкість і вже за 35 хвилин віддихувався на вершині споглядаючи краєвиди у інший від хребта вид.

Та втрачати темп не хотілось і рушив на Велику Сивулю, яка виблискувала своєю сивочолою вершиною.

Ще 15 хвилин і я вже фотографую «меншу сестру» з найвищої точки Ґорґан.

На вершину одночасно зі мною здерлися декілька «матрацників» середнього віку, які попросили їх зазнімкувати на їх фотоапарат, який виявився тієї ж моделі, що і мій. А також запропонували випити з ними по піісєть за «мір ва всьом мірє», але я люб’язно відмовився і рушив трохи екстремальним спуском на стежку, яка з вершини виглядала як нитка вздовж хребта.

Йшлось чудово, краєвиди просто надихали, прохолодний вітерець не давав двигуну перегріватись, а легенькі хмарки не дозволяли сонцю братися за мене аж занадто активно.

Та й на відміну від «ногозламного» шляху Малий Горган-Синяк такі стежки просто радували і ноги, і око.

А коли ставало сумно, я розглядав навколишнє каміння. Уява малювала найнесподіваніші сцени. Ось наприклад, подумалось мені, комуністи побились у Верховній зраді з Фронтом змін. Треба сказати, що в ґорґанах  комуністи, як і в реальному житті, також вимираючий вид. Принаймні більше я каміння з червоним мохом не зустрічав.

З гори Лопушна у всій красі відкривається товстопузий Ігровець. Здається він так близько, та лише від думки, що потрібно повністю скинутись з хребта і заново піднятись на інший, язик прилипає до піднебіння, чи то вже від спраги :)

З гори Боревка розпочався спуск через зону лісу і спека трохи спала.

Та спрага все більше почала нагадувати про себе, ноги збивались з ритму, а трек палки застрягали в землі. Та на допомогу поспішили неймовірно крупні і смачні афини, і я роблю перший 10-хвилинний перепочинок-перекус.

Ще хвилин сорок і я у такого омріяного джерела. Здавалось в той момент, що це один з найсмачніших напоїв мого життя, не враховуючи бєхєровки, до якої я маю слабкість :)

На перевалі Боревка дивлюсь на табличку з надписом «Ігровець-1,5 години» і знову вмикаю вже заправлений вдосталь локомотив. На підйомі проходиш усі стадії рослиннсті у горах,  — спочатку трава та лопухи, потім болото і ліс, згодом кущі «альпійки», що переходять у зарослі афин і гогодз, а вже за кількасот метрів до вершини звичні гарно втрамбовані цекоти.

І ось нарешті вершина Ігровцю. Насправді то пару футбольних полів, а не вершина. Але сил грати особливо немає і я вперше вирішив перепочити примостившись на горганах.

15-хвилинний релакс додав сил і впевненості, і мене почали роздирати сумніви. Можливо таки збігати на сусідню гору Висока, яка всього на 1 метр нижча, але так мене і манить виблискуючи на сонечку? Всього пів години туди і хвилин 15 назад.

Та цього разу перемагає здоровий глузд і час який піджимав, щоб повернутись у табір до сутінків. Тим більше зі стежки я бачу саму дальню гору, і знаю, що це Мала Сивуля, а сил вже значно мене ніж на початку. Та й «ігри висот» попереду ті ще, з 1800 скинутись до 1300, піднятись на 1836 і скинутись на 1400.

На зворотному шляху повторюю програму з дозаправкою водою, яка стала ще смачніше. Хто ж там ті смаколики додає у воду?))) А на підйомі знову не можу пройти повз помічні афини.
Мій неквапливий темп пришвидшує грозовий фронт, який починає наступати на п’яти гуркотінням, тож я знову вмикаю ноги і роботу трек палок на повну.

Та, на щастя хмари понесло в інший бік, а я спокійно знову «взявши» Велику Сивулю, тільки з іншого боку, розпочав спуск на полонину.

Це були неймовірні 7 годин. Карпати сповна компенсували затрачені сили своїми краєвидами і своєю позитивною енергетикою. Гори для мене, то ніби підзарядка душевних акумуляторів. Тож я знову в місто, витрачати енергію, щоб неодмінно невдовзі повернутись.