Зачарований Свидовець

Сьогодні, коли політичне лайно як цунамі накочується аби розбитись об «день тиші» 25 жовтня, я вирішив розбавити стрічку новин насправді вічними цінностями. Вже два місяці минуло з цього походу, а спогади все не полишають, і тільки ними живу в тимчасовій ізоляції від гір. Про свидовецькі походеньки вже вийшло три розповіді у блозі (Дзеркало душі, Яблучна Ворожеска та Молочні ріки), а тепер настав час підсумкового звіту.
Свидовецький хребет це фантастичне місце Карпат, де розташовані чотири високогірних озера, що зачарували не одну тисячу туристів. А для мене, людини яка просто наркозалежна від гірських озер та водоспадів, пройти цей хребет було вже нав’язливою ідеєю. Минулого року я задів частину цього хребта, а цього пройшов у «молоці» другу частину, нічого так і не побачивши . Тож спроба номер три.
На станції ми завантажились у вантажівку і поїхали скорочувати шлях до витоку Чорної Тиси. Сам виток кудись витік, тож навіть тим хто запивав, запити було майже нічим. Оскільки води не було ми суттєво надпили півторашку смачного коньячку і вже веселі рушили до озера Апшинець по моєму травневому маршруту через гору Татарука.

Погода сприяла нам цього разу. Світило сонечко, хмарки рятували від спеки, йшлось легко і спокійно. Але куди ж без пригод. Наша компанія із 12 чоловік розтягнулась, і як наслідок, хтось вже відпочивав на Апшинці, я вирішив спробувати вперше в житті на міцність ялівець і поломився до озера через нього обдираючи ноги, а новачки примудрились промахнутись повз поворот на Апшинець і зробили крюк у лишню годину.

На вечерю всьо як має бути у горах – кулеша з бринзоу і шкварками та грибна зупка. Ну, а потім ватра, пісні під гітару, а зручніше і тепліше слухати у дружній компанії саме так.

А потім Свидовець показав свій примхливий характер. О 2 годині ночі пішов дощ, і тривав він більше ніж добу. Лише двічі наступного дня він припинявся ненадовго дозволяючи нам розім’яти ноги і подивитись на… туман і шматочок Апшинця.

Через дощ ми знищили за добу суттєву частину «паливно-мастильної» рідини. Що ж ще робити у наметі? І коли сили сидіти в наметі та алкоголь стали підходити до кінця, на третю добу нашого походу виглянуло сонечко і Свидовець нам знову дав зелене світло.

Ми знову видерлись на хребет і побігли до озера Догяска, яке розташоване неподалік. Свидовець з одного боку гладенький як жіноча шкіра.

А з іншого щетинистий як чоловіча щока, що не бачила бритву кілька днів.

В цілях економії часу, наш намет у кількості трьох осіб, приймає вже звичне останнім часом рішення, що обходити це для новачків. Кілька хвилин, кілька проїздок на п’ятій точці і ми релаксуємо на березі.

Часу небагато, адже ми втратили добу, тож я швиденько проводжу свій таємний ритуал і ми біжимо до Ворожески.

Вже зверху ти розумієш, що це любов з першого погляду, а спустившись карколомною стежкою до нього, ти просто потрапляєш у полон чар озера. Саме через свою важкодоступність сюди заходять тільки ті хто розуміє і знає що це за місце. Піти звідси неймовірно важко, і лише обіцянка самому собі повернутись до Ворожески з першим теплом, якось заспокоює.
Також відволікає від думок про озеро, Свидовець, який продовжує зачаровувати своїми вигинами тіла.

Минувши Драгобрат перед нами друга частина хребта, яка вражає не менше. Спочатку потрібно пройти Жандарми, потім через найвищу точку хребта Близницю (1883 м), ну і останньою перед спуском минути молодшу сестру Близниці (1872 м) і обов’язково помилуватись невеличким озерцем Івор по ліву сторону.

Його охороняє міцний і величний Жандарм (1763 м), на вершині якого як мурахи вже стоїть частина нашої команди, що полінувалась спускатись до Догяски та Ворожески.

На вершині Близниці завжди вітер дуже жорстко зустрічає своїх гостей, тож доводиться одягати і шапку і перчатки. Та на спуску до полонини Браїлка у променях вечірнього сонця ми потихеньку відтаюємо.

Ми знаходимо чудове місце для ночівлі на полонині.

І розкладаючи намети купаємось у барвах заходу сонця

Зранку останнього дня завжди сумно від того, що потрібно повертатись у місто. Але наостанок гори нам дарують «молочні ріки».

Молоком не поласували, але натомість у селі Кваси пригостилися найсмачнішою мінералкою в Карпатах, що витікає вже газованою з під землі.
Довга дорога додому, спогади, фото, і неодмінно плани. Плани наступної подорожі.
Чекати недовго.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте