Шпилясті красуні

Ретроспективу літніх походів хтів би продовжити змістовним та корисним гостюванням у Карпат. Про екологічну частину цього походу я писав у блозі «Карпатські сепаратисти». А тепер все, що залишилось поза «екокадром».
Дорога від Верховини до Дземброні під шум розбиваючогося кришталю Чорного Черемошу об каміння, вже натякає на те, що ти потрапив у казку. А перший підйом і навколишні краєвиди Смотрича, ці думки лише примножують.

Сонце нещадно вивітрює воду з наших організмів, тому коли ми входимо в ліс, одразу настає «покращення». Нас одразу зустрічає стежка ніби вимощена чернівецькою бруківкою – така ж гарна і вічна, але така ж нерівна, як і в столиці Буковини.

Перед кожним походом, я переглядаю маршрут в інтернеті, що люди радять подивитись. Та цього разу йшов з мегадосвідченими представниками «Карпатських стежок», тож і світлини у мережі не переглядав. Приблизно знав, що буде на маршруті. Тому коли мені водоспадозалежному, у спеку, сказали, що зараз будуть водоспади, я спочатку думав що то метровий перекатик, адже раніше нічого про водоспади у цій частині Карпат не чув.

Дзембронські водоспади то просто неймовірна родзинка цієї місцини, і тільки спраглий до див, розкриє її повністю, адже їх насправді три. Якби я йшов сам, я би максимум побачив би перший і далі не поліз. І судячи з фотографій у мережі, багато так і роблять. Та незручний підйом по слизькому камінню крізь кущі, тримаючись за дерева і відкривається другий водоспад.

А повторивши процедуру і піднявшись ще на десяток метрів, я вже на ходу знімав черевики і як дитина летів в його крижані обійми.

Бадьорий і веселий я вже біг до Вухатого каменю милуючись по дорозі різнобарв’ям карпатських кольорів.

На самому камені, я розпочинаю боротьбу зі своїм страхом висоти.

Провівши екоакцію з прибирання за бидлом, ми вийшли на Чорногірський хребет і відправились на ще одну перлину  — озеро Бребенескул, найвисокогірніше в Україні, розповідь про яке буде найближчим часом.
Піп Іван Чорногірський з обсерваторією був близько як ніколи, але я вкотре йду повз нього та озеро Марічейка, залишаючи собі смачненьке на наступний рік.

Чорногірським хребтом йти саме задоволення. Куди не глянь, кругом неземна краса, яка посилюється настроєм погоди. Сонячні промені прориваючись крізь хмари граються з вітром і травою створюючи зелене хвилясте море, що переливається блиском.

Коли в одному місці збирається стільки чудових людей, то це неодмінно фестиваль. Фестиваль кухні, пісень, настрою та природи – Бребенескул-фест.

Інколи дійсно не хочеться зранку нікуди йти, не хочеться покидати ті місця з якими ти переспав. І будь ти двічі карпатським джентльменом, ти не можеш обіцяти одружитись, оскільки вже за годину тебе чекає інша красуня, на шпильках, яку охороняє цей отруйний черв’ячок, який не хотів спочатку поступатись стежкою, але потім все ж втік у траву.

Я вже чотири рази бував на Шпицях, і та краса насправді варта окремого посту, оскільки за один раз про них не розповісти. Та сьогодні коротко про шпилястих красунь.

Таке враження ніби десяток динозаврів, не змогли переповзти через хребет і загрузли в ньому назавжди, залишивши стирчати лише свої спини.

Не люблю стан, коли я чогось боюсь, тому вдруге за похід приймаю ліки.

Хоча спочатку споглядаючи збоку за нашими дівчатами на цьому шпиці, я відверто кажучи не думав туди пертись)

Та час додому і спустившись в чудове урочище Гаджина ми прощаємось з Шпицями

Знову я в спробі забрати частину гір на карті пам’яті фотоапарата, не можу зупинитись під час знімкування. Але споглядаючи на свою групу вдалині, упаковую таки фотоапарат у кофр і біжу наздоганяти.