Мої чорничні дні

Завжди подобався той контраст, коли лісисті гори змінюють гладенькі і ніжні полонини. Але полонини довжиною в 50 кілометрів бачити ще не доводилось. Тож стрибаємо з наплічниками у львівський потяг, де з тортом, свічками, кульками та Ягермейстером святкуємо день народження нашого кулєги.

У Лемберзі невиспані і з головним болем оперативно пересідаємо на електричку до Воловця і вже за пару годин пірнаємо у похмуре та дощове Закарпаття.

Здавалось, що може бути чудового, дощ, суцільний туман… Та тільки нетерплячий і невдячний не отримає від Карпат того заради чого він прийшов.
Коли починається злива ми крізь туман бачимо майже зруйновану стару сироварню. Але перекриття ще лишились, тож  ховаємось від дощу, і миттєво розпалюємо багаття, з гарячих вуглів, що залишились від місцевих афинників. Гарячий чай змінює більш горєче віскі, з часом у руках з’являється  гітара і починається «сироварня-фест».

Можливо тому що для нашої компанії не властивий песимізм, можливо тому що ми всі закохані у гори, а можливо погода просто здалась перед такою байдужістю до її вибриків, але завіса туману спадає і ми вже споглядаємо вершину гори, яку місцеві прозвали «цицька».
   

Головне правило походів знову спрацювало: в любій незрозумілій ситуації заварюй ройбуш, відкорковуй флєшку, і діставай гітару, і сонце неодмінно вийде.

Сидіти серед обламків цегли коли на вулиці творець грається хмаринками і сонцем просто смертельний гріх, тож швиденько збираємось, дякуємо сироварні за прихисток і йдемо далі на гору Плай.

По дорозі ми просто застрягаємо у чорничних полях Боржави, якими вона славиться. Такі крупні афини зустрічаються дуже рідко в Карпатах. Але найбільше мені смакує гогодзи заїдати афинами, що я і роблю на підйомі.

З Плая відкривається Боржава у всій красі і гора Великий верх (1598 м) куди ми прямуємо. Але те що на Боржаві здається «та я за пів годинки там буду», виявляється 2-годинним ходом з постійними відволіканнями на ягоди.

Ліс на Боржаві своїми кудрями ніби підпирає і тримає полонини.

На Великому верху теж все затягнуто хмарами і видимість не більше 20 метрів. Та ми дістаємо канапки, наливаємо «проявитель», і вуаля.

Та над нашою самовпевненістю знову сміється хтось з неба, причому дуже голосно і ми вже знову оперативно збираємось тікаючи від грозового фронту з вершини.
Стежкою тікати довго і не по нашому, тому як завжди у таких випадках рулить «лобєшня» через поля афин по дуже крутому схилу.

Фото не передає того схилу і веселого спуску. Як наслідок одна травма, одна загублена шапка, сині штани, які були білими, і чорні руки та язики від афин.
Вже майже у темряві ми приходимо на ночівлю неподалік водоспаду Шипіт. Швиденько готуємо кулешу з бринзоу і шкварками, відкорковуємо щось смачненьке, вітаємо іменинника і продовжуємо святкувати гарний день, чудову погоду, захоплюючу Боржаву та зіркове небо.
Я не знаю коли потрібно приходити на водоспад Шипіт, щоб не було сотні людей, але о 9 годині ранку, як показала практика, вже пізно. Та почекавши хвилин десять все ж вдається зазнімкувати ще одне природне чудо України.

Боржава закохує у себе з першого погляду і перша думка в потязі була про неодмінне повернення сюди.
Далеко? Так, ми 24 години провели в дорозі, щоб 11 годин споглядати на справжню досконалість, — неймовірно ніжні вигини Карпатської супермоделі на ім’я Боржава. Але навряд чи хоч один з нас згадає про довгу дорогу, коли на свої очі бачиш ось таке.

П.С. У матеріалі використав частину світлин Тараса Михайловича, за що щиро йому дякую.
П.П.С. Я не розумію, чому у фільмі «Мої чорничні ночі» всі відмовлялись від того пирога з афинами? :)