Омріяний «камінь»

У своїх походах я часто бачив величний Петрос зі сторони. Я з перехопленим подихом шаленів від нього узимку, я заїдав каву солодкою ватою весною, неодноразово милувався ним влітку з різних гір, але увесь час я обіцяв йому, що прийду до нього у гості.
Я вже було відклав візит до наступного року, оскільки був змушений на два місяці покинути Чернівці. Але за два дні до від’їзду я не витримав, зібрав наплічник та разом з подругою поїхав у гори.
Гора Петрос з румунської перекладається як «камінь», відноситься до Чорногірського хребта і має висоту 2020 метрів. Сходити на неї можна з трьох напрямків, та ми обрали найшвидший і найкоротший, з Свидовця.  Але все одно щоб встигнути до темна на місце ночівлі потрібно було йти у пристойному темпі, адже необхідно було подолати 15 кілометрів.
Стежка досить мальовнича, спочатку листяний ліс, потім полонина, потім ліс стає хвойним, з заростями лелича (Вільха зелена) на схилах, ну і на виході куди ж без кущів ялівцю та альпійки (жереп, гірська сосна).

Вже на схилі Петросу зустрічаємо вівчарів, що сходять з полонин у село до наступної весни. Відпочиваємо і цікавимось їх буднями. Виявилось, що у них всього 400 овець і вчотирьох вони їх кожен день доять, по 100 на кожного. А окрім того потрібно зварити будз, зробити бринзу, не забути нагодувати себе та величезних п’ятьох алабаїв, що охороняють овець від вовків. Інколи ці собаки у своїй вазі доходять до ста кілограмів, тож варити їм доводиться не одне відро їжі в день.

Погода чудова, хмари граються з сонцем, а ми долаємо останні метри до вершини. І ось вже видніється хрест і капличка, а за нею відкривається вид на увесь Чорногірський хребет у головуванні Говерли.

Пів години релаксування на вершині і біжимо стежкою до місця ночівлі на полонині Шумнєска під горою Шешул.

В планах була ночівля на вершині Шешула (1726м), але в нас не було води, тож довелось «падати» до джерела і на той час вже стемніло.
Вечеря, міцна «шалена корова» (саморобний бейліз) і нескінченні розмови про гори, які з часом заколисують.
Підйом близько 5 ранку аби потрапити на вершину до сходу сонця. Повний місяць так світить у горах, що видно усе як удень. Тож перша моя нічна прогулянка горами була досить світлою.
На підйомі ми занурюємось у зарості лелича, якими продираємось майже до самої вершини. У темряві вони виглядають як справжні джунглі і додавали ранку і самому підйому певної містичності.
Схід сонця був неймовірним, і своїми враженнями я ділився одразу після походу. Та переглядаючи світлини згадую ті неймовірні відчуття і шкірою бігають мурахи у такій кількості, ніби впав у мурашник.

Шешул це одна із тих гір, яка має гарні траверсні стежки і піднімаються на неї дуже рідко. Інколи стає дуже образливо за такі гори, і хочеться побути з ними більше часу. Оскільки ми спали всього пару годин, розстеляємо карімати і влягаємось приймати сонячні ванни, провалюючись в обійми Морфея.
Та в горах сон це не дозволена розкіш, тож невдовзі збираємось, снідаємо і йдемо у напрямку Квасів.
Зліва чудова полонина з якоюсь песимістичною назвою «Кінець».

Попереду вершина гори Копиця, правіше вдалині видно гору Близниця, а знизу на сонці виблискують колиби полонини Менчул, куди нам зараз необхідно буде спуститись.
  

Озираємось назад прощаючись з Шешулом, і Петросом, який видніється вдалині на задньому фоні.

На схилі Копиці нашу швидкість значно уповільнюють смачнющі гогодзи, через що навіть доводиться знімати «рюпцаки», в яких займатись збиранням ягід не зручно.

Вже видно село Кваси, де ми маємо сісти на потяг. Здається, що близько та до нього ще кілометрів 12.
Поступово ми знову заходимо у Лелич і шлях стає «веселішим».

Від полонини Менчул дорога заходить у ліс, але загальний настрій не змінюється оскільки й там почуваєшся ніби у казці.

Насамкінець у око потрапляє полонина Браїлка Свидовецького масиву.

З часом починаєш впізнавати гори де ти був зі сторони, а цю полонину приємно згадати, оскільки тут ще зовсім нещодавно також провів неймовірний молочний ранок
У Квасах звичайно ж не минаю джерело найсмачнішої мінеральної води, що я пив у Карпатах (вода газованою виходить вже з під землі) і прямую до станції.
Жуючи соковиті яблука, що ростуть вздовж колії, я розглядаю світлини на фотоапараті і вже ностальгічно згадую Петрос та Шешул. Тоді я навіть і мріяти не міг, що за два місяці я буду снідати на Петросі, але про це згодом у наступних розповідях.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте