Світло-хмарна вистава

Півтора місяці в іншій області найбільше не вистачало щотижневої зарядки душевних акумуляторів горами. Звичайно вся Україна гарна по своєму, і Полтавщина, де я працював цей час, тому не виключення. Але гори є гори.
Дорога додому була довгою і важкою, але гріло те, що одразу з друзями відправлявся в гори.
Приїхав у Чернівці пізно вночі, вивантажив звичайні речі з наплічника, завантажив туристичними і ліг спати. Будильник нахабно продзвонив через 45 хвилин. Рюкзак на плечі, кава у цілодобовому і в бус.
Пару годин і ми вже піднімаємось на широко відому в «матрацних колах» гору Ґорґанського масиву — Хом’як. Мабуть після Говерли це друга за відвідуваністю гора в Карпатах, але від того вона не менш прекрасна. А якщо ще знати і йти не стандартними стежками, то можна побачити набагато більше ніж суцільні дерева у лісі.

Погода як на перший день листопаду була дуже доброю до нас. Підйом по ґорґанським камінцям, що в народі кличуть цекотами, греготами або ґорґанами (в залежності від розміру), потребує максимальної концентрації аби не отримати травму, але часу вистачає і на споглядання краєвидів. 

А дивитись цього дня справді було на що. Від ранкової прохолоди гори вкривались ніжною, майже прозорою ковдрою. І хоча сонце вже трохи гріло, гори свідомо, знаючи, що сьогодні вихідний, субота, вирішили ще трішечки поніжитись у ліжку. Когось вони мені нагадують…

Та приділяючи увагу горам ми часто несправедливо забуваємо про небо, яке буває таким же досконалим з неповторними, ніби відбитки пальців, хмаринками.

Як правило замикають групу у походах завжди люди з фотоапаратами, оскільки частіше доводиться зупинятись, розстібати кофр і доставати та налаштовувати техніку. Цього разу коли більшість групи вже на вершині, позаду плентаємось ми з Тарасом, фотки якого я використовував у попередніх розповідях.

На вершині легкий перекус канапками, адже в планах йти ще багато, символічні 50 грамів «укропівки», і на спуск.
Це був найекстремальніший та мабуть найважчий спуск у моєму житті. Спуск там і так не простий, а тут ще сюрприз від погоди. Зі сторони полонини Хом’яків на схил майже не потрапляє сонце, тому він був засніжений, а стежка вже стоптана у суцільну ковзанку. Та й там де немає снігу він розтанув і замерз на камінні, і все перетворилось на крижані брили. І якщо зверху ще можна знайти якийсь альтернативний шлях, то коли стежка заходить в жереп доводиться спускатись на п’яти точках. Власне тому й жодної фотки, не до того було, але знизу можна лише умовно прикинути увесь масштаб «трагедії».

Спуск забрав багато сил, мені нагадалась вже безсонна ніч, а сонячна полонина Хом’яків так і манила залишитись. За цей варіант говорило і те, що я нещодавно ходив цим маршрутом через Малий Горган і Синяк, тільки з іншого боку. І до полонини Блажів, куди ми планували йти, нам ще потрібно було як мінімум 5 годин. Тож на сонечку вирішуємо влаштувати собі трохи «матрацного» відпочинку і зупинитись на ночівлю тут.
Сонце настільки припікало, що я знімаю термуху, а згодом і роззуваюсь щоб босими ногами відчути Карпати. На траві почуваю себе досить комфортно, але там де більш сніжно звичайно прохолодно. Моєму прикладу слідують й інші роздягаючись, але взуття лишають, і ми йдемо грати у перші сніжки.

Поки я обмінююсь пострілами хтось підступно влучає мені у спину. Загалом весело, щоправда дорослими вже трохи травмонебезпечно грати у цю гру, але обходиться без значних ушкоджень.     
Згодом частина нашої компанії йде у прогулянку на Синяк, а ми залишаємось черговими по «кухні».

На вечерю був «фірмовий» борщ від Макса, салат з руколи, журавлини, помідорів, лайму та пармезану від Роми та текіла і «дор блю» від мене. Щоправда сир з «запахом носків» їли далеко не усі, а для мене то найбільший смаколик.
Після «хліба» Карпати нам подарували і «зрєліщ» у вигляді неймовірної світло-хмарної вистави.

Тільки в горах, сидячи на одному місці, ти можеш побачити стільки кольорів, скільки не бачив за все своє життя. Таке враження ніби хтось сидить собі зверху і грається з дітьми у розмальовку.

Сонце тоне за горами у ніжно-пурпурових хмарах, а ми дістаємо гітару і починаємо свій черговий фестиваль.

Кава зранку без чукуляди. Я думав, що сховав від мишей всі продукти, та про «Lion» у боковій кишені все ж забув. Тож миші також повечеряли.
Я вперше спав так солодко за останні півтора місяці. Я змінив декілька готелів за час роботи, а найкращий сон був не на зручних ліжках з ортопедичним матрасом, а тут, в холодних горах, на карєматі у спальнику.
На сніданок я, за рецептом людини з італійським досвідом, до кулеши додаю горгонзолу. Звичайно варіант з справжньою овечою бринзою то є класика, але й такий варіант, як захопливо каже мій брат, «magnifico».
Ранкове сонце вже починає роздягати. Я лежу на карєматі посеред полонини, смакую солодким повітрям і дивлюсь на чудернацьку гру хмар. Я вдома!