На схилах Марсіанських Карпат

Подейкують, що колись і на Землі були гори з аналогічно назвою – Карпати. За легендами, то було неймовірне місце. Ті гори були наче живі. Вони дихали разом з тобою в одному ритмі. Вони ніжно обіймали за плечі промінчиками сонця і суворо били снігом по щоках. Вони з усмішкою підморгували крізь хмари на сході і топили сонце у пастельних кольорах на заході. Вони сварились гуркотом грому і ніжно шепотіли прозорими джерелами…

Щодня я вилажу на схил Марс-Томнатика, і з острахом думаю, що це все може зникнути. Як на сусідній планеті, де бездумність, корупція та безкарність призвели до знищення того, чим власне пишались і хвалились.

Все починалося з дрібничок. Поодинокі рубки лісу, стихійні смітники, «мажорні» полювання на диких тварин. Аж доки це не набуло шалених та незворотних масштабів.

Люди крок за кроком непомітно знищили усе. І оаза країни перетворилась на «лису» вигрібну яму де за гроші скидали відходи ледь не пів світу.

Мене завжди обурює і дивує поведінка тих людей. Чому пішов зворотній процес? Коли виховані, розумні і освідченні стали деградувати до рівня кам’яного віку? Як «шмат м’яса» знову став перемагати загальнолюдські цінності?

Я повертаюсь додому безмежними просторами наших Марсіанських Карпат і вкотре не знаходжу відповіді на ці запитання. Адже до мене не приходить розуміння того, як можна власними руками вбити те, що ти любиш.

Але існує тверде переконання, що на нашій планеті такого точно ніколи не станеться. Ця любов до Карпат у нас плекається і передається від покоління до покоління. Не може в нас хтось викинути сміття у горах чи зрубати дерево, що росло століттями, при наявності поваги до батьків та нащадків, і хоча б мінімальної кількості сірої речовини в голові.

Я знаю, що ми не втратимо людяність! Ми не втратимо наші Карпати!