Сім двотисячників Карпат (День 1-2)

Чорногірський хребет для мандрівників то є туристична класика. На маршруті в понад 50 кілометрів зосереджені дев’ять з десяти найвищих гір України.  Я давно мріяв пробігтися цією стежкою, але то брак часу, то погода, то ще щось. А тут співпала і гарна погода, незважаючи на середину листопада, і компанія знайшлась і час та натхнення мав. Але, як то кажуть, хочеш розвеселити Бога, розкажи йому про свої плани…За день до походу я захворів, хоча для мене це не властиво. Ломка в суглобах, дрібна температура, слабкість, явно не сприяли не найлегшому в Карпатах маршруту. Та спрацювала моя впертість. Я випив всі пігулки які можна, набрав з собою фармацитрон і лимони та рушив у гори.
Старт був доволі не простий по логістиці. Ранішній дизель до Коломиї, потім автобусом до Верховини, а там вже в легендарний «резиновий» автобус до Шибеного. Про те скільки людей може влізти у звичайний «ПАЗік» серед туристів справді ходять легенди. Ми застали автобус коли він вже відправлявся і біля обох дверей стояло по декілька людей, які не влізли. Та мудрий і досвідчений водій вмістив і їх, і нас з двома великими наплічниками. Так ми і доїхали між сумкою з поросятами та десятьма міхами з бараболею.
Відмітившись на КПП у прикордонників ми рушили по маршруту. За дві з половиною години мало темніти, тому нам потрібно було дійти або до колиб на Веснарці, або до озера Марічейка. Та температура і слабкість дозволили мені дійти лише до Веснарки.

І знову на вечерю ліки і багато чаю з лимоном. Маючи досвід ночівлі в колибах усі продукти ми надійно заховали, але миші всеодно щось гризли усю ніч.
Та майже всі проблеми зникли зранку коли я побачив схід сонця.

Не пігулки були потрібні, не цитруси, а просто побачити народження нового дня і ці неймовірні кольори, що розфарбували ранкове небо.

Ми поснідали і відправились до нашого першого двотисячника, гори Піп Іван (Чорна Гора) (2028м). Єдиний із двотисячників на якій мені ніяк не вдавалось зійти.
Та спочатку ще одне високогірне озеро — Марічейка. Зважаючи на стан здоров’я свій ритуал я вирішив не проводити, обмежившись фотографуванням.

На жаль вкотре доводиться серед цієї краси брудно матюкатись. На фото ви можете побачити масну пляму посеред озера, це чергові виродки мили посуд в озері і на дні плавали залишки макаронів та каші. Зазвичай я не бажаю зла людям, але в таких випадках стриматись важко. Якщо кожен ідіот буде так само робити, скоро ми замість озера будемо мати жирну зупу.
В розмовах про людську тупість проходять останні метри підйому і ось  на горизонті з’являється колишня обсерваторія на горі Піп Іван.

Астрономічно-метеорологічна обсерваторія була збудована поляками напередодні другої світової війни і там було 43 кімнати, конференц-зал, їдальня. Війну обсерваторія не пережила і її покинули у 1944 році і як годилось у радянським союзі занедбали. З тих пір вона й знала лише туристів і вітри, що гуляли посеред її товстих стін.  

Та два роки тому поляки виділили гроші на ремонт, і час від часу, за наявності коштів, тривають ремонтні роботи. Застали ми їх і цього разу.

Ми звичайно не упустили можливість видертись на башту, звідки відкривається чудовий вид на Чорногірський хребет.

Ми вирішуємо, що жодну гору не будемо траверсувати, як це роблять за стандартним маршрутом, і тому проходячи Дземброню (1877) ми йдемо на гору Менчул. Вся гора усіяна залишками колючого дроту з часів війни. З невпевненої невеличкої стежки стає зрозуміло, що туристи не часто до неї навідуються в гості, а вона між іншим є сьомою за висотою в Україні і має 1998 метрів. Метровий насип з каміння на вершині та власний ріст дозволяє мені зійти на сьомий двотисячник Карпат. :)

Звідти ми переходимо до гори Бребенескул, яка є другою за висотою після Говерли і має 2035 метрів. З неї у тіні Гутин Томнатика видніється найвисокогірніше озеро України.

Зважаючи на пізню осінь сонце швидко сідає тому ми поспішаємо щоб до темряви дійти до наміченого місця. Ми кидаємо наплічники на роздоріжжі і біжимо на Гутин Томнатик (2016), який знаходиться трохи в стороні від маршруту. З нього на 360 градусів відкриваються казкові краєвиди, а сонце на заході додає ніжно-пастельних кольорів й у без того неймовірний вечір.

З’являється враження, що ти зараз вже не на планеті Земля, а на думці лиш одне Марс. Чому Марс? Я не знаю, я ніколи там не був, фантастику не любив і астрономією в школі не захоплювався. Та я точно був певен, що ми інопланетяни з далекого Марсу.

Вже на підйомі на останню вершину цього дня гору Ребра (2001) нас застає захід сонця.

Кольори знову просто зводять з розуму. В такі моменти хочеться зупинити час і насолоджуватись кожним помахом пензлю небесного художника.

Та все це триває лише кілька хвилин допоки сонце не пірнає за гори.


Ми поспішаємо на озеро Несамовите, де вже майже у сутінках розкладаємо намет.
Це був надзвичайний день який подарував стільки барв, що інколи у місті їх не побачиш за рік.
Коли тобі здається, що в Карпатах ти бачив вже усе, потрібно… знову йти у гори і ти зрозумієш, що ти ще не бачив нічого.

Прдовження тут:
Сім двотисячників Карпат. (День 3-4)