Сім двотисячників Карпат (День 3-4)

Ранок третього дня подарував ідеальну погоду і ні тіні вже минулої застуди. Попереду виднівся Туркул (1933), по схилу якого скочувався вже майже прозорий місяць. На цій горі я також ніколи не був, бо вона завжди проходиться траверсом.

Ми снідаємо на березі самого «попсового» озера України – Несамовите. Йому мабуть образливо, що воно настільки легкодоступне і купа «матрацних» туристів щодня до нього приходить і засмічує берег пляшками, банками та іншим сміттям. Та нічого не поробиш, у майбутніх європейців радянсько- бидляцьку свідомість ще пару поколінь потрібно буде викорінювати.

Незважаючи на все, Несамовите то чудове творіння природи, і дивлячись на нього вже з підйому на Туркул, здається, що то просто невеличка калюжа наполовину вкрита кригою, а насправді його довжина майже 90 метрів і 45 метрів вшир.

З вершини відкривається наш найближчий маршрут на пару годин. Данціж (1855), Пожижевська (1822), Брескул (1911) і власне найвища гора України Говерла (2061).

Не зважаючи на те, що це суворий Чорногірський хребет і на дворі 10 листопада, стає зовсім спекотно, і мої модні штанці перетворюються в елегантні шорти.

За моїми плечима вдалині видніється Петрос (2020). У його підніжжя ми маємо сьогодні ночувати. І саме по ребру яке дивиться на нас, завтра ми будемо робити ранкову розминку. Та поки що милуємось могутньою Говерлою, до підніжжя якої ми вже спускаємось з Брескула.

До Говерли в мене аналогічне ставлення як і до Несамовитого. Влітку, аби не бачити увесь той сміттєвий жах імені одноденних «пакарітєлєй» вершин з пляшкою горілки, банкою індичого паштету і живчиком, більшість досвідчених похідників минає Говерлу траверсом. Та зараз осінь і за весь маршрут ми зустріли тільки дніпропетровців, поляків, сумчан на Говерлі та білорусів вже по дорозі на Петрос.

З Говерли куди не глянь, усюди гарно. Особливо коли димка ніжно обгортає гори своїми напівпрозорими обіймами.

Ми наливаємо у горнятка з термосу чаю і спостерігаємо за двома птахами, що влаштували справжню виставу з фігурного пілотування, ніби літаки на якомусь шоу.

З місця нашої ночівлі на полонині Головчеська я зробив десь 50 фото Петросу, але все потім розчаровано видалив. Жодна фотографія не передасть тієї краси і тих масштабів. І я думаю то не буде дуже великим перебільшенням, якщо скажу, що в Карпатах то найвеличніше, що я бачив. А думки, що нам по цьому схилу завтра підійматись діють лякливо-викликаюче.

Схід сонця, який планували зустріти на Петросі, ми зустрічаємо на підйомі на нього. Трохи дозволили собі поспати, а потім без сніданку ломанулись наверх. Гарна ранкова пробіжка, набір 500 метрів висоти за одну годину і ось вже Петрос нас пригощає молочком до нашої кави.

Я змінюю об’єктив і цікавлюсь життям людей у селі. Як то їм там живеться вище неба?

Мабуть їм взагалі не цікаво було дивитись фільм «Імла» по Стівену Кінгу.

Чи навпаки сидять вдома, остерігаючись невідомих істот. Якось обов’язково опинюсь там і розпитаю їх про усе.

Прощаємось з горами, які як і вчора гріються ще під легкою пухнастою ковдрою і починаємо наш спуск на Свидовець.

Трохи сумно стає на останній нашій 13-ій вершині походу, горі Петросул (1848),  та все колись закінчується. І похід, і туман, що поблажливо відступає перед сонцем.

А вдивляючись вдалечінь бачимо вершини Малого Ґорґану, хребет Синяка і звичайно ж Хом’як, на якому ми були два тижні тому. І кожна гора навіює якісь свої, але завжди тільки приємні спогади.

Ностальгічно чаюємо на полонині Шиса насолоджуючись останнім теплом року, переглядаючи фотки та згадуючи ті емоції, які нам подарував Чорногірський хребет.

Ми вже у Свидовці, і невдовзі наш дизель повільно повезе нас додому. І ніхто не згадає, що їхати ще 7 годин, робити дві пересадки, і потім потрапити у сирі та холодні Чернівці. Зараз думки немов оповиті карпатським туманом, що не дозволяє думати ні про що інше… тільки про гори.