На Соколине око крізь Смугарські водоспади

Якось за поїздками в гори Франківської та Закарпатської областей, несправедливо оминаю увагою рідні буковинські горбічки. І справа не в тому, що вони чимось гірше, просто питання логістики, коли в тебе на похід усього два вихідних дні, виходить на перше місце. Щоб побільше походити горами маршрут обираю з зручним добиранням. А пхатись компанією в маршрутці з великим наплічниками те ще задоволення.
Та все ж цього року вирішив приділити більше уваги горам Чернівецької області і розпочав свої подорожі з буковинської туристичної класики: смугарські водоспади, протяте каміння та соколине око. Я вже неодноразово ходив цим маршрутом, але взимку йшов вперше, в більшій ступені через бажання подивитись на крижані водоспади.

Завдяки активістам та громадській організації «Карпатські стежки», цей маршрут тепер промаркований з вказівниками, тож тепер навіть початківець не заблукає цими сповненими краси стежками.
В 7:55 на автовокзалі всідаємось в автобус до Путили і через 2,5 години виходимо біля вказівників на початку села Розтоки і повертаємо ліворуч. На стовпчиках помічаємо свіженькі жовто-білі марки, тож ними й йдемо до вказівника, що вище. На роздоріжжі, можна піти червоним маркером, але не побачити водоспади, хіба, що спуститись по руслу струмка до найбільшого, а можна йти далі по дорозі і насолоджуватись красою.

Першим на нашому шляху зустрічається водоспад «Ворота». В принципі по його формі можна зрозуміти походження назви, але відтепер поруч є й інформаційні таблички, які все розповідають.

В минулі роки, цю ділянку було подолати не так просто оскільки все було захаращено деревами та камінням, і потрібно було якось вилізти наверх, але зараз навели лад і навіть сходи змайстрували.
Середній Гук не такий гарний як влітку, та все компенсує сусідній водоспад «Дівочі сльози».

На табличці помилково вказано, що водоспад називається Середній Гук або дівочі сльози, оскільки сльози то саме водоспад по сусідству і тільки глянувши на нього стає зрозуміло чому.

Майже зовсім непримітний влітку, своїми краплями, взимку ці невеличкі дівочі сльози перетворюються на великі крижані бурульки.

Ще через 500 метрів праворуч у невеличкому каньйоні ми бачимо найвищий із Смугарських водоспадів – Буковинський Гук. На табличці написано Великий Гук, але гуком кличуть в Карпатах майже усі водоспади, тож розрізняти якось потрібно.

Також на табличці вказано, що його висота становить 21 метр, що робить його другим за висотою в Карпатах. Раніше я зустрічав цифру і 17, і 19 метрів, тож тепер вирішив особисто перевірити і наступного разу за допомогою мотузки його поміряти.

Щоб потрапити на червоний маршрут потрібно невеличким струмком навпроти Буковинського водоспаду залізти на гору, але якщо влітку це буде легко зробити, то взимку по кризі піднятись нереально. Тож потрібно повертатись назад пів кілометри на нормальну стежку праворуч на хутір, або повертатись кілометр до роздоріжжя з маркерами.
Та ми легких шляхів не шукаємо і піднімаємось джерелом річки, яким я вже двічі спускався в минулих роках. Мороз дозволив це зробити майже не замочивши ніг.

На хуторі я бачу ідеальну за пропорціями ялинку, причому з усіх боків, тож просто пройти повз цю красу я не міг.
Ще через кілька хвилин виходимо до протятого каміння.

Масштаби дійсно вражають, як власне і бидло, що уподоблюючись печерним людям вишкрябує своє ім’я у податливому пісковику.

Я ніколи не був у надмірному захваті від протятого каміння, не заради ж якоїсь скелі я йду в гори. Тому ніколи й не йшов до Соколиного ока уявляючи невеличку брилу з двоповерховий будинок у вигляді птаха. Та ми все ж вирішили спуститись вниз до нього.

Коли я вперше побачив це, моєму захопленню не було меж.

Так це дійсно така собі каменюка, але висотою 40 (!!!) метрів і десь метрів 150 вшир, з величезною аркою у вигляді ока посередині та з невеличкими печерами і деревами, що невідомо як виросли із каменю на верхівці.

З 15-хвилинними «боями» ми все ж таки вилазимо наверх, хоча влітку це б зайняло 2 хвилини. Але сніг та крига роблять величезні брили дуже слизькими.
Зверху відкривається чудовий вид, так що вилізти туди дійсно варто.

Та якщо знизу мені здавалась, що то якісь карликові дерева, то зверху я зацінив їх розмір.

Ми повертаємось назад на маршрут і йдемо до Німчича ловлячи кожну хвилину сніжної зими, яка цього року не дуже балувала нас снігом у місті.

До речі, гуцули настільки суворі, що навіть воду з джерела п’ють гранчаками, та через кригу ми зробити цього на жаль не змогли.

Коли раніше ходив цим маршрутом, завжди подобалось що посередині маршруту можна вийти на гору і спостерігати неймовірний краєвид на Розтоки, Підзахаричі та Івано-Франківську область. Та не був я тут давно. Хтось нагло збудував тут приватну садибу огородивши все колючим дротом і парканом на пів гори.

Цікаво скільки коштувало таке замутити, і скільки при цьому потрібно роздати хабарів щоб «відтяпати» пів гори? І чому не Говерлу? Не стало грошей?

Тож спускаємось нижче готелю і фотографуємо краєвиди через мажорський паркан.

Колись багатолюдний курорт Німчич зараз переживає не найкращі часи. Із живих істот нас зустріла собачка з якою я поділився своїми канапками та охоронець стовпчика з вказівниками.

Останні 6 кілометрів долаємо Виженкою. Нудна дорога асфальтом. Єдина розвага це Міква, єврейська купальня. Та купатись ми не наважились.

Передостання маршрутка в 17:45 з Вижниці потягнула наші, стомлені 20-кілометровою прогулянкою, тіла у Чернівці.
Можна цілий день пити чай з лимоном і дивитись в інтернеті фотографії гір, а можна набрати чай в термос і пити його на вершині гори. Вибір за вами. 

Музика походу в голові і вголос: