Біле слоненя

Ще коли я Карпати пізнавав лише по фото у мережі інтернет, на очі мені потрапила фотографія обсерваторії на горі Піп Іван Чорногірський (ПІЧ). Обліплена важкою сніжно-крижаною ковдрою, вона нагадувала величезного білого слона. Власне «Білий слон» і є другою, неофіційною назвою обсерваторії. Тоді, мрії туди потрапити, здавались чимось нереальним і нездійсненним…
Пройшло 4 роки.
Вперше на ПІЧ я піднявся в листопаді минулого року, тепер же ми з компанією вирішили навідатись у гості до білого слоненята взимку. Ну власне візит відбувався в перший день весни, але лютий, десь там на галявині в лісі, споїв братів Березня і Квітня, і поки ті не здатні адекватно сприймати реальність, користується їх безпорадним станом і продовжує панувати в Карпатах і загалом по Україні.
Після 9-годинного добирання потягом і двома автобусами, йти маршрутом, навіть з наплічником, і по мокрому снігу з калюжами, саме задоволення.

Набираючи висоту ми раптом відчули, що хтось за нами уважно спостерігає. Прикордонники, подумали ми, і стали ховати контрабандний гарний настрій. Ідіоти, подумала сова, і в два помахи крил зникла.

За дві години ми вже були на місці нашої ночівлі, полонині Веснарка.

На наш подив, була відчинена велика колиба, яка під час мого осіннього візиту була під надійним великим амбарним замком. Насправді це і колибою назвати важко, адже це повноцінний будинок, з ліжками, пічкою, і мабуть найкраще із того, що довелось бачити в Карпатах, за що велика подяка її газдам. Буду в літній період в тих краях, обов’язково занесу їм якихось смаколиків.
Поки в пічці тихенько тріскотіла ватра, на газовому пальнику апетитно булькотів борщ, в двері мозку ледь чутно, сором’язливо, стукав  перший келішок бехерівки, а шлунок ніби бик на червону ганчірку накинувся на канапку, природа вирішила подарувати нам окрім хліба ще й трохи видовищ.

Хмари витанцьовували над Чивчином, а його верхівка сяяла у трохи розсіяних промінчиках сонця.

Завдяки пічці температура в кімнаті досягла 17 градусів, а завдяки смачній вечері і зовсім передалось почуття якогось домашнього затишку. Тож ми пірнаємо у спальники і провалюємось у сон.

Ранковий будильник нагадав нам про світанок. Рожевий горизонт вказував на те, що сонце завітає до нас дуже ненадовго, але його поява буде не менш ефектна, ніж поява Яроша на Червоній площі. І «чуйка» нас не підвела.

У нас було менше 10 хвилин на побачення, а після цього на нас миттєво впало небо і накрило снігом.

В такій ситуації потрібно пити чай, снідати, і чекати, як люди від партії районів, покращення, але в нашому випадку погоди. І ми сіли чекати.

Як і в випадку з регіоналами, покращення не настало і близько 12-ої години ми рушили в гості до білого слона.

Вийшовши із лісу ми потрапили в полон білим. Навколо все було білого кольору, видимість була дуже обмеженою, а вітер міцно давав крижаних ляпасів. Щоправда інколи щастило бачити крізь хмари і сонце.

Звичайно ж, що про якусь стежку говорити не доводилось, йшли використовуючи знання, досвід, ну і щоб особливо тут не пиндючитись, GPS навігатор в телефоні :)
 

На хребті довелось пережити мабуть одні з самих неймовірних відчуттів в горах, коли мову відбирає, а мурахи, ніби туристи по свіжому снігу на горі, протоптують тисячі стежин по всьому твоєму тілу.
Навколо все біле, і несподівано вітер перетирає у тебе на очах хмари об гірський хребет і вони, з тріском випаленого на сонці жовтого паперу, рвуться. Одна мить і ти стоїш над небом, ти вище всього на цьому світі. Всі гори і хмари під тобою, над тобою лише блакитне небо і сонце. Але вітер розганяє нову хвилю хмари, яка ніби величезне цунамі накриває тебе і увесь хребет своєю білою піною.  
За дві години, ніби нізвідки, виринула обсерваторія.

Її могутні стіни чудернацькими малюнками розфарбували вітер та сніг.

В середину, ми пробиваючись крізь двометрові замети, залазимо повзком майже на рівні другого поверху, так точно повзком доводиться виповзати на башту, куди влітку можна спокійно пройти у повний зріст.

Ми підкріпляємось чукулядом та чудодійною гогодзівкою, і не дочекавшись гарної погоди, для більш якісних світлин Білого слона, дякуємо цій грандіозній споруді і відправляємось грітись в колибу.

На спуску погодні умови навпаки погіршуються. Якщо підйом завжди йде до вершини і за GPS-ом уточнювали лише інколи напрям підйому. То на спуску, за видимості 3-5 метрів, можна знайти собі неприємності у вигляді несподіваного «карнизу», або ж зійти десь у декількох кілометрах від потрібної точки, тож практично більшість спуску до зони лісу йдемо по навігатору. Я з жахом уявляю, що б в такій ситуації робили недосвідчені мандрівники, які зараз заполонили Карпати, надивившись гірських фотографій за гарної погоди.

Вже перед лісом погода востаннє нам дарує можливість побачити клаптик неба.

А згодом знову накриває потужним снігом на озері Марічейка.

Сніг супроводжує нас до колиби і не припиняється аж до ранку.
В 3 ранку ми прокидаємось, щоб потрапити на 6-годинний автобус до Коломиї і в хуртовину на ліхтарях йдемо нічним лісом до села Шибене. Вкотре природа і Карпати показали свою велич, пограли перед нами своїми рельєфними біцепсами і довели, що якісь перемоги з боку людей, можуть бути лише за безумовної поваги та виконання принципів «Fair play». Та й то лише в окремих іграх, а чемпіонат нам не виграти ніколи. Власне, той, хто любить гори, ніколи й не прагне виграти першість, він отримує задоволення від самої гри. 

Настроєва музика походу цього разу, гарний український гурт «Esthetic Education»