Жити потрібно так, щоб заздрити самому собі

Все життя ми знаходимось у пошуках. Пошуках себе, партнера, грошей, роботи, гармонії, гострих відчуттів, рівноваги, справедливості, в кінці кінців, відповіді на питання «якого кольору то бісове плаття»… Цей список можна продовжувати, але у кінцевому підсумку ми шукаємо можливість жити! Жити отримуючи задоволення від кожного дня, миті і кожної дрібниці, жити аби заздрити самому собі.
Вкотре переглядаю світлини з останнього походу, і увесь час думав, що це ностальгія, але тепер я точно переконаний, — це заздрість!
В небі ні хмаринки, сонце припікає ніби забувши, що лише початок березня. Ми йдемо в очікуванні нових пригод, нових вражень, і вже після першого підйому з Кривопільcького перевалу, відкривається вид на Ґорґанські Хом’як, Синяк, Малий Ґорґан та Довбушанку з сестрами Сивулями десь майже на горизонті.

Нам недалеко, всього на всього на ось той горбічок. Та перед цим ми пірнаємо у казковий зимовий ліс.

Північні схили швидко розставляють пріоритети стосовно пори року. Весну сюди ще ніхто не пускав, та й запаху її тут не було. І чим вище, тим глибші аргументи.

Вихід на хребет чи на вершину із зони лісу, то завжди щось особливе в кожному поході. Нетерплячість наростає, ти пришвидшуєш хід, попутно малюючи певні картини, які ти побачиш. Та Чорногірський хребет бере твої малюнки уяви, й потужною рукою виводить велику червону «двійку» в правому нижньому куточку малюнку, і додає від себе: «На перездачу! Спробуй якось іншим разом», жмакаючи аркуш і влучно кидаючи до сміттєвого кошику.  

Ми запиваємо провал на іспиті текілою.

Й без того чудовий настрій вже переповнює нас, і ми не в силах стримати емоції в собі.

Сонце швидко сідає, і під його примруженими очима, ми спускаємось на ночівлю в колибу на полонині Болота.

Ватра, банош та залишки текіли й… спати? Ні! Повний місяць і зіркове небо відміняють сон на найближчі пару годин.

А поки фотоапарат 30 секунд зайнятий своєю витримкою, в нас витримки немає, тож можна посьорбати щось смачненьке між кадрами.

Ще вночі придивляючись до схила Бребенескула в урочище Кізі Увлоги, серце пришвидшувало свій темп, а в животі лоскотали своїми крилами метелики, та я грішив на текілу. А зранку я зрозумів, що закохався!
А кого ця краса залишить байдужим? Чекай мене, я прийду до тебе влітку!

Йти стежкою з такими краєвидами можна годинами не втомлюючись.

З одного боку Чорногора, з другого Верховина, та ми спускаємось у Красник, адже далі нам на Гриняви.

Мене вже кличуть, пора йти, а я не можу на неї надивитись…

П’ять годин і ми, покинувши Костричу та відвідавши магазини Красника, вже облаштовуємось на ночівлю та п’ємо пиво поблизу полонини Поконечна, вигріваючи на останньому на сьогодні сонечку стомлені ноги.

В такі миті здається все навколо тебе посміхається, навіть ніжні і тендітні проліски.

Сонце лягає спати, ну, а в нас тільки все починається. Вечеря, чаювання, коньякування на честь 8 березня, символічні дарунки дівчатам, численні сторі у ватри, музика, дримба, танці та пісні.

Цього разу світанок ми не проспали, і ще до появи перших ознак світлового дня уся Чорногора стає пастельно-рожевою.

Я змінюю об’єктив і ознаки недоїдання Ребри та Шпиців стають значно ближчими.

Ну, а якщо вже така справа, то й на обсерваторію, що на Піп Івані, подивитись захотілось.

Ми рушаємо далі Гринявами попутно змінюючи по декілька разів зиму зариваючись по коліна у сніг і квітчасту весну.

Попрощавшись з дівчатами, далі йдемо удвох, не забуваючи про пошуки гармонії, яку ми знаходимо ледь не на кожному кроці.

Розквартировуємось у будиночку під горою Скупова, та після прогулянки вирішуємо все ж не йти на вершину залишивши собі то на наступний раз і готуємо вечерю.

Кожен світанок унікальний по своєму. І ось тремтячими від ранкового морозу руками, я знову фотографую справжнє природне диво.

В такі моменти не віриш своєму щастю, не віриш що це з тобою і втрачаєш відчуття реальності.

Та все хороше колись закінчується, щоб неодмінно повернутись, тож ми пакуємо наші наплічники і відправляємось вниз до Замагори.

В селі, на подвір’ях, вівці чекають соковитої трави на весняних полонинах.

А ми чекаємо повернення та розмірковуємо вголос про найближчі плани, нові вершини, і неодмінно нові світанки. Щоб потім знову за чашкою ароматного чаю переглядати світлини та заздрити самому собі.

 
Почувши на днях цю позитивну свіженьку пісню знову поєднаної 5'nizza, я чомусь згадав саме цей похід за настроєм, тож ділюсь і з вами. 

 

 П.С. В матеріалі використані декілька світлин Дениса Мирко, за що йому дяка.