Озеро Росохан

Моя любов до води загалом і гірських озер та водоспадів зокрема, відома давно. Серед озер я за два роки відвідав усі найбільші високогірні озера. Останніми в цьому списку стояли два озера Західних Ґорґан: Росохан і однойменне озеро з хребтом Аршиця. Дістатись туди не так то й просто, тож у планах був візит до них у травні, навіть ціною того що не потраплю на славнозвісний фест «Бограч-паті». Та з радістю дізнався, що місцем проведення першотравневого заходу обрали полонину неподалік озера.
Зранку 2 травня, під сумний акомпанемент дощу, ми вирушили до Росохана. Звичайно на нашому шляху ще мало бути озеро Аршиця, але з фотографій в мережі мене вразив прямісінько у серце саме Росохан.
Я не так часто діставав фотоапарат, бо руки замерзали, йшов дощ, а процес його діставання з під рейнкаверу, з пакету, кофра, налаштування, і назад, був довгим. Тож буде менше фото, а більше слів.
Дощ посилювався, потихеньку промокало все. Крізь пальці на ногах з кожним кроком зрадницькі тікала вода, дощ з рейнкаверу на наплічнику добряче окроплював ноги, по капюшону стукотіли великі краплі, що вітер зривав з гілок дерев, а обличчя рясно вмивала мжичка. Та не лише погода цього дня нам дарувала несподівані сюрпризи.

Старий, порослий мохом ліс, інколи кидав нам під ноги уламки дерев, що додавало нашому маршруту перепон, які неможливо обійти, через великий кут схилу. Інколи вдавалось пролізти на колінах під завалами, інколи переступити чи перелізти, інколи доводилось знімати наплічники і перелазити окремо.
Окрім того зигзагоподібна траверсова стежка хребта Аршиця 7 разів дарувала нам подорож у зиму.

На кожному повороті в глибині хребта, куди майже не потрапляє сонце, починався сніг. Спочатку незначний, а з кожним поворотом все глибший і глибший. І ось ми на повороті, де на карті позначено, що метрів 400 вище озеро Аршиця. Та до нього доводиться в прямому сенсі продиратись крізь півметровий, а інколи і глибший сніг.  

На 80 відсотків озеро у кризі. Кадр зроблений з середини озера. Я спробував обрати краще місце для повноцінного фото але тут же провалився по пояс у сніг. Кілька кроків, що зі смаком з’їдають твої сили, і я вирішую, що все одно повноцінних фото я не зроблю, і неодмінно сюди повернусь.
Тепер лише Росохан у думках. Ми повертаємось на маршрут і пришвидшуємо ходу.
В шкіру потихеньку починає вгризатись важелезний наплічник, що через пошкодження на початку маршруту поясного ременю, повністю зосереджений на знищенні моїх плечей.
Кожне занурення у зиму дарує не дуже приємну прохолоду і джерельця, що стають все потужнішими, і не дають змогу оминути себе перестрибнувши по камінчиках.
Звернувши з жовтої марки ми розпочинаємо спуск до озера по «чорним міткам» від «Карпатських стежок». Позаду 6 годин і майже 15 кілометрів. Виснажені та мокрі. Але ось серед дерев видніється бірюзове плесо Росохану, і втому знімає як рукою.

Кришталево озеро вражає своїми весняними масштабами.

В спекотну пору літа, озеро, що живиться лише снігами і опадами, нагадує невеличку калюжу серед каміння довжиною максимум до 20 метрів. А зараз переді мною не менш як 70 метровий прозорий велетень з глибиною до 4,5 метрів.

Снігу на схилах доволі багато, тож озеро зараз харчується повноцінно, і за це щиро дарує всім свою бірюзову посмішку.

Ми швидко остигаємо і стає досить зимно. Тож одягаємо швиденько рюпцаки та йдемо на місце ночівлі.
Йду не озираючись. Так ніби розстаєшся з дорогою тобі людиною. Йду аби невдовзі повернутись.

Ця розповідь і фото не претендують на високе мистецтво. Всі фото на Росохані зняті практично з однієї точки і в авторежимі, а передати ті особисті почуття високопарними словами, не те що не вийде, а мабуть не хочеться. Той кавалок щастя кожен переживає в житті не один раз. Схід сонця в обнімку з коханою людиною, просто чарівна усмішка незнайомки, перший цілунок, перший крок і слово твоєї дитини, обійми вдячності за життя з батьками, загалом все те, що десь глибоко в тобі і про що не прийнято вихвалятись в соцмережах, про що знаєш лише ти.
То що ж я, до нитки змоклий, змерзлий, але неймовірно щасливий, хотів сказати, спитаєте ви? А хотів сказати дві фрази з фільму «Дика», який переглянув вчора, і які, на мій погляд, варті уваги.
Не варто жити минулим, чи майбутнім, варто жити вже і зараз. Сонце сходить і заходить щодня, і тобі обирати свій шлях, стати на сторону краси, чи ні.   

Ну, а фоном цього разу неперевершені «Muse»



Друга спроба, за гарної погоди