Млакські пригоди

П’ятий день походу видався мабуть самим насиченим і можна впевнено сказати, що цього дня було все.
Тоня святкувала своє день народження, тож у святковому настрої незвично довго спали. Вийшли ми тільки о 12-ій. Маршрут передбачав легку 5-кілометрову прогулянку дорогою до Старої Гути, потім перехід по селу і 12 кілометрів до Манявського водоспаду.

У сільмазі натрапивши на блага цивілізації вперше за 5 днів, пригощаємось морозивом і докуповуємо необхідні продукти. Вибір в магазині був невеликий тож беремо на вечерю «шпагєті», як сказала місцева продавчиня.
Вперше стабільний мобільний зв'язок, тож поки Тоня приймає вітання економлячи батарею, я теж зв’язуюсь зі світом аби дізнатись з якими цього разу пригодами зіштовхнувся мій брат у своїй мандрівці на далекий грецький острів. У кожного свої пригоди, і нас вони чекали найближчі години, причаївшись у лісі.
Звичайна сільська дорога на фоні Великої та Малої Сивулі перенесла нас миттєво у якісь швейцарські поселення. І лише ями на дорозі та звук бензопил у лісі повертали у реальність.  

Не побачивши маркування ми пройшли поворот на підйом і заговорившись мотнули зайвий кілометр. Косуля, що неподалік повороту перебігала нам дорогу, намагалась нам якось пояснити, що мовляв не туди тиснете шановні, але ми були тверезими і її не зрозуміли.
Коли дорога стала річкою, ми задумались і я побіг на пошуки маркування. Повернувшись на стежку, ми подумали, що часу в нас не так багато і зайві пригоди нам ні до чого сьогодні, адже маємо ще святкувати день народження. Та це був лише початок.

Крутий підйом компенсує витрачену фізичну енергію чудовим видом на місця де ми були ще зовсім нещодавно. Зліва притрушені снігом Сивулі, праворуч Ігровець та Висока, а внизу Стара Гута.

Вийшовши на хребет наштовхнулись на незавершене будівництво нової дороги, але стежку швидко відшукали, і вона справді була чудовою.

Та потім стежка вийшла в суцільні вирубки і плачевні наслідки діяльності ненаситних виродків, які задля миттєвого збагачення нищать красу України. Лісові дороги, які за документами будуються для людей і туристів, а насправді тільки для лісовозів і техніки, пошматували схили Карпат. Ніби спини «розписані» батогами виблискують знищені лісові ділянки з дорогами посеред них. В такі моменти, відчуваєш усю міць корупційної системи в Україні і свою безпомічність на цьому фоні, і дуже хочеться стріляти…
Долаючи завали та скуйовджену важкою технікою землю, маркування нас заплутує і забираючи з дороги виводить в непрохідні хащі з ожини та молодняку.

Та все ж близько 19-ої години ми виходимо на полонину Малиновище звідки мав розпочатись спуск до Манявського водоспаду. Трохи більше години і ми на водоспаді. Та коли ти думаєш, що гірше вже не буде, Карпати підкидають тобі черговий сюрприз.
На перехресті доріг знову втрачаємо маркування, але по мапі ми в любому випадку маємо вийти на червону «марку» згодом, тож йдемо по зручній стежці. Кут схилу стрімко зростає, ми підходимо до початку річки Млаки. Стежка стає вузенька, з’являються серйозні завали. Щоб їх подолати доводиться знімати наплічник, який через великий кут схилу навіть на землю покласти неможливо. Притиснувши їх до дерев якось проходимо завали. Кут до 70 градусів. Долаємо початок річки, яка виїла пару метрів каміння на розвороті стежки і здивовано бачимо, що далі стежки немає. Метрів 10 схил без стежки, її забрав зсув ґрунту. Земля на схилі м’яка та їде, і 5-ти хвилинні спроби «зарубитись» черевиками в неї не мають успіху. Ледь не поїхавши разом з землею я відступаю і проглядаю інші варіанти. В ідеалі потрібно повернутись на місце втрати маркеру, але втома не згодна з цим, та й на мій погляд пройти тут можна, хоча й складно. Страшно лише за іменинницю. Я повертаюсь до русла ріки, і спускаюсь по ньому. Каміння їде з землею, але проходжу ті метрів 10 де немає стежки і по крутому схилу чіпляючись ледь не зубами за кущі, та дерева видираюсь на стежку. Теж саме, після нетривалої паніки, за 10 хвилин робить і Тоня з моєю допомогою.
Адреналін ледь не фонтаном б’є у мозок. Сил додається, настрій покращується і ми продираємось по стежці, що вже заросла (хто ж туди крім таких телепнів як ми піде) на «марковану» дорогу. О 21 годині з сутінками ми приходимо на місце ночівлі.
Я думаю не потрібно пояснювати чому немає жодної фотографії з цієї частини маршруту, хоча якби і були, вони б не передали тих відчуттів.
Швиденько скупавшись в крижаних водах Манявки ми готуємо святкову вечерю з «шпагєті», сала та сирокопченої кубаси.

В такий день не гріх і по піісєть грамів «сітра» на ніч, бо в роті геть пересохло.
Це був насичений екстрімом день, на маршруті, який не передбачав проблем. Згодом, за горнятком імбирного чаю, ми жартома прозвали його «Млакський піпєц».
Наші походеньки і проблемні ділянки були враховані для проведення робіт на цій ділянці з маркування стежки та при перевиданні нової мапи Центральних Ґорґан, яка вже нещодавно вийшла.  

А музичний настрій був приблизно таким:
 

Інші розповіді з цього походу: