Тисяча і один турист Синевіру

Чому і що я люблю в гірських озерах? Люблю тишу, можливість посидіти на березі, споглядати як вітер хвилює його плесо. Люблю спостерігати за озером коли я один. Зовсім інші відчуття. Тільки ти і величезна водойма, яка зараз говорить лише з тобою, усміхається тільки тобі і дивиться тобі в очі своїми прозорими блакитно-смарагдовими очима.  
Якщо ви також все це любите то вам тоді точно не на Синевір. Єдиний варіант то прийти туди ще до сходу сонця. Та ми знали, що від полонини Гича йти нам 12 кілометрів, без особливих підйомів, тому й вийшли пізно нікуди не поспішаючи.

Зустріли місцевого мешканця, який переходив дорогу. Та виявився невихованим, або п’єним. Спитали як пройти до Синевіру, лиш обернувси до нас та щось прошипів крізь зуби. Ще й язика наостанок показав.

Досить швидко ми спустили до села Слобода і перед його початком стали перепочити та вмочити свої гарячі тіла в рятівну прохолоду потічка.

А зараз знову про сміття, тому мене знову може занести. Ні, не туристи перетворюють Карпати в смітник. Туристи максимум можуть на стоянках залишити пару пляшок пластикових, поліетиленових пакетів та банок з під тушонки. Справжня біда для Карпат це місцеві жителі. Звичайно не буду узагальнювати, але більшість себе поводять куди гірше свиней. Вони навчені так змалку, все забере вода. Тому сміття скидають до річки. Але за останні сто років обсяги сміття суттєво змінились.

Звичайна дорога у селі Слобода над річкою. Це той випадок коли я дозволяю собі матюкатись. Це той випадок коли хочеться відрізати причетним руки. Це той випадок коли розумієш, що нам до Європи просто фантастично далеко.
Нещодавно був у Ясінях, і вирішив скупатись в гірській річці Тиса. Купався по суті між пляшок, пакетів від майонезу і іншого сміття. Де б не були місцеві в горах, особливо збирачі афин, вони вважають своїм боргом викинути пластикову пляшку саме там, навіть коли сідають у машину.
Моральні і фізичні виродки, яким потрібно видавати презервативи, аби, курва, не розмножувались.
Все пар здається вийшов, як і підозрював, мене занесло, та слів звичайно ж в таких випадках не вистачає.

Нерви заспокоює шум штучних перекатів на річці, хоча ти розумієш, що ця річка не така вже й чиста як виглядає.

Після чотирьох днів поза цивілізацією, багато чисельні натовпи туристів-матрацників, що дивляться на тебе і твій наплічник як на космонавта в скафандрі, дещо напружує. На самому озері ми застаємо пару сотень людей, що кричать, слухають музику з машин та смажать шашлики. Та мені здавалось у той момент, що їх не менше тисячі.
Але все ж краса Синевіру дещо вирівнює ситуацію на терезах.

Купатись, ловити рибу та раків тут заборонено, тож форелі тут вдосталь і годувати її можна ледь не з руки. Принаймні на шматок хліба мальок налітає як піраньї.

Нам все ж таки вдається знайти відносно спокійне місце на іншому березі де ми обідаємо у відносній тиші.

Ночувати на Синевірі беззмістовно, адже в Карпати ми прийшли аби насолоджуватись красою і тишею, а не піснями Лєпса з автомобілів та барів. Тож ми рушаємо уверх до місця, яке приглядів в Інтернеті під час підготовки до походу.

Орієнтиром було джерело на мапі, але виявилось, що зі стежки потрібне місце майже не видно, воно на 20 метрів нижче, тож ми ледь не пройшли. Але на джерелі звичайно ж пошукали і розквартирувались на чудовій галявині серед лісу.

Традиційна ватра, не менш традиційне чаювання та спроби в останній день походу доїсти все що лишилось аби не нести то все домів.
Була ідея збігати раненько порелаксувати на Синевірі, але я полінувався, і як завжди шкодую, коли не змушую себе вилізти з спальника о 5-6 ранку. Бо цей час в Карпатах найцікавіший.
Наступного дня нам потрібно було бути на дорозі в селі Лопушне до 14 години аби сісти на автобус до Франківська. Та йти нам було небагато, близько 10 кілометрів, тож ми не дуже і поспішали.
Дорогою знову зустріли невеличку гадюку, щоправда ця була культурна і спокійно втекла.

В голову надокучливо стукає сонце, в роті тане й обпікає прохолодою морозиво, куплене у сільському магазині, крижана джерельна вода булькотить в «півторашці» в боковій кишені наплічника, ноги гудять від п’ятиденної втоми, піт стікає чолом, а очі закохано дивляться на Карпати.

Інші розповіді з цього походу:
Смарагдовий Росохан
Казки Аршиці
Кам’яне Яйко
Полонина Гича 

Ну і традиційно настроєвої музички троха. Не знаю як той саундклоуд приєднувати, тому тіко ссиль)
soundcloud.com/go-a/go-a-feat