Зубасті Стайки і войовнича Микулєска

Не буває походів у гори, які б не запам’ятались або були нецікавими. Адже з яким настроєм йдеш в горби, і як до них ставишся, те й отримаєш у відповідь. А інколи вмикаються навіть бонусні програми у вигляді неймовірних заходів, світанків, «молочних» рік та інших приємних несподіванок.
Та є подорожі про які згадуєш ледь не щодня, і лише від думки про ті пригоди, адреналін закипає у мозку. Похід на гори Стайки та Микулєску власне і належить до тієї категорії, коли можеш відчути свободу на сто відсотків.

Що таке свобода? Це коли ти продираєшся крізь сухі гілки смерек, крізь трьохметрові зарослі «альпійки», поміж колючим дротом першої світової війни, розсипаними гільзами та снарядами, що так і не розірвались. Коли ти не розумієш де ти так роздер в кров руки і ноги. Коли жодна фотографія не розповість про те як було насправді. Коли усвідомлюєш, що в цьому році ти, мабуть, єдиний, окрім міська, кабанів й оленів, хто ходив цим лісом.
Унікальність нашого маршруту, що ці дві гори знаходяться в безпосередній близькості до одного з «найпопсовіших» маршрутів Карпат з Дземброні через Смотрич на гору Попіван, де за місяць проходять тисячі туристів. Але в той же час це абсолютно дикі, забуті Богом місця, де ходять одиниці.

З Явірника на хребет веде чудова стежка, і здається, що тут й не може бути якихось проблем. Тим більше коли виходиш на величезну полонину, і Стайки вже посміхаються на всі свої зубці.

Та розуміння приходить коли заходиш у старий ліс і починаєш продиратись крізь сухі гілки та завали з дерев.

Оскільки ми пізно стартували головна задача на сьогодні знайти в цих джунглях місце для ночівлі. Не відкидали ми й варіант ночівлі на вершині, для чого набрали вдосталь води на полонині. Але втома від 8 годинного добирання, підйому та бездоріжжя давала про себе знати.
Так же несподівано як зникла, з’явилась посередині лісу стежка, що траверсувала гору Стайки і різко падала вниз. І коли ми вже засумнівались чи варто далі скидатись, адже навігатор показував, що ми якраз навпроти вершини Стайок, ліс подарував нам чудову галявину з джерелом де вода смачніша за пиво. Так, таке буває. Принаймні тоді так здавалось.
Й поки всі розквартировуються ми з Ромком йдемо у розвідку й за 15 хвилин вибігаємо в «лобєшню» на перший зубець гори Стайки.

Повечерявши таким смачним краєвидом біжимо вниз готувати вже традиційний банош. Тим більше, що цього разу до нього в комплекті ще й  лисички та білі гриби у сметані, які вдалось назбирати по дорозі. А коли то все запити суничною настоянкою від Тараса, то і є тією славнозвісною помічністю.

Встаємо трохи раніше за сонце, швидка кава, збори і вже о 6 ранку ми вилазимо на перший зубець Стайок.

Починаємо ранкові водні процедури продираючись крізь молоді смереки та ялівець у росі, а згодом і гімнастику штурмуючи найвищий зубець гори.

В такі миті коли ти стоїш на вершині і ще не прогрітий сонцем вітер починає дмухати у спину, здається, що зараз полетиш.

Полетиш так же легко як мильні бульбашки, що вітер сам акуратно видуває з іграшки, яку я називаю «щастя».

О 8 ранку ми вже на останньому п’ятому зубці гори. Про такий сніданок можна лише мріяти. Та у цьому поході здійснюється все.
   

Набравшись сил ми йдемо на гору Микулєска, але для цього нам потрібно подолати 500 метрів через триметрові зарослі жерепу (альпійська сосна).
Більш ніж півтори години боротьби з альпійкою.

Тільки іноді вдається вилізти на невеличку галявинку або якийсь камінець і як на острові подивитись перспективу і визначити напрямок руху.

Можете вважати мене збоченцем, і що мої вподобання дещо специфічні, але я отримав неймовірне задоволення і ніби злився з тими деревами.

Пройшло майже дві години, а озираючись ми бачимо зовсім поруч три зубці Стайок і крайній праворуч той на якому ми снідали.

Повсюди ми знаходимо залишки снарядів, гільзи, колючий дріт, оборонні споруди.

Це все спадок активних бойових дій між росіянами та австро-угорськими й німецькими військами у 1916 році.
Ось на цій старій фотографії військові стоять майже там звідки зроблена попередня фотографія, адже так само на задньому фоні ті ж три зубці Стайок.

Перед вершиною ми лишаємо наплічники і ліземо на Микулєску. 

А там нас очікує ще один приємний бонус за наші старання. Бункер часів тієї ж таки першої світової.

Ледь помітний вхід, метри три-чотири прохід,

а всередині бункеру можна стояти в повний зріст і доволі просторо. Принаймні влізло би пару ліжок. Щоправда знайти там після «чорних» археологів щось марно, хіба що залишки від дерев’яних підпор.

Над самим бункером в скелі 99 років стирчить російський снаряд, що так і не розірвався. Понад усе хочеться щоб і сьогодні, російські снаряди так само себе поводили.  

Ми залишаємо гору, але є чітка впевненість, що я сюди неодмінно повернусь.
Спускаючись з гори ми знову завантажуємось у жереп і молодняк та десь за годину пригод дістаємось річки.
На жаль тут ми розбиваємось на дві команди. Через значні проблеми з коліном у Тараса, вони з Ромою вирішують спускатись до села. Двоє дівчат, яких втомив перехід жерепами, також вирішують завершувати похід. А четверо невгамовних тиснуть на озеро Бребенескул.


Це був самий шалений і драйвовий похід у житті, який у першої команди на десерт закінчиться завалами, відсутністю стежки вздовж річки і трьома десятками бродів, а у другої мегаекстремальним спуском з гори Гомул, але то вже інша історія.

П.С. У блозі окрім власних використані фотографії Тараса Михайловича, Андрія Васіна та Тоні Черній 

За настрій сьогодні ця ритмічна пісенька