Сольний Кукул

Є щось у сольних походах, що зваблює тебе і грайливо посміхаючись манить до себе. З часом розумієш, що це не той випадок коли тобі хочеться побути одному, цього мені вистачає і в чернівецькій квартирі. Ти ніколи не будеш в горах один. Це ніби зустріч зі старим добрим товаришем. Ти можеш добу з ним говорити про всілякі дурниці і чим ближче дно у вашій спільній пляшці тим відвертіші розмови, які на ранок все одно ніхто не згадає.

Можливо приваблює лоскотне відчуття адреналіну, що виділяється ще до походу, адже ти знаєш, що б не сталось, ти один, і допомоги чекати немає звідки. Літнє соло звичайно простіше, зимове вимагає максимальної концентрації, адже навіть один невдалий крок, вивихнута нога, і наслідки можуть бути плачевними. Звичайно можливі небезпеки є додатковим стимулом, які пульсують в твоїх скронях і солодко але рішуче шепочуть: «Вперед!».

Для соло я обрав один з найпростіших, але й найулюбленіших у багатьох маршрут, Кукульским хребтом.  Але для усіх на майбутнє скажу: ніколи, і ні за яких обставин, не варто недооцінювати любий, навіть найпростіший, сольний зимовий маршрут. Готуватись завжди потрібно максимально, адже Карпати не передбачувані і краще бути готовим до несподіванок.

Одним із бажань подорожі, було потоптати біленький сніжок, з яким у Чернівцях в 20-их числах листопада, та власне й місяць по тому, великий дефіцит. Ще їдучи в потязі, крізь брудне скло насиченого смаком солярки вагону дизелю, я переконався, що зі снігом цього разу проблем не буде.

Прогноз погоди був не вельми оптимістичним, але на місці старту, у селі Вороненко, посміхнулось сонечко прогріваючи невтомний 30-річний дизель та старенький 120-річний вокзал.

Піднімаючись селом, недоторканими ще снігами, я вкотре думаю про нашу славну «Укрзалізницю». Ні, навіть не про те, що потяг подали в Коломиї на півтори години пізніше, а про те, що в далекому 1894 році подорож від Івано-Франківська, тоді ще Станіслава, до Вороненко, тривала 3 години 46 хвилин. Минув 121 рік… З’явились мобільні телефони, собака літала в космос, людина пхалась туди ж, у Воронєнці скоро буде 3G, потяг в Японії тисне зі швидкістю 600 кілометрів на годину, а у нас теж прогрес… Тепер потяг Франківськ-Вороненко йде 3 години 24 хвилини, що на 22 (!!!) хвилини швидше ніж 121 рік тому. Одним словом технічний прогрес в Україні не стоїть на місці.

З цими думками минаю варварську вирубку на вході у те місце де колись був ліс. Тут теж багато сороміцьких слів хтілось би сказати про мудаків у влади, але не буду, то на довго. Там де ліс у наявності, він заспокоює, а через кілька хвилин огортає з усіх боків щільним туманом.

Всюди недоторканий сніг глибиною 15-20 сантиметрів. Тропити спочатку було не складно, але ноги швидко стомлюються, особливо на підйомі в гору. Інколи стежку перебігають мешканці лісу лишаючи сліди, але оскільки я не знавець слідів, визначити їх господарів мені складно.

Якось непомітно і швидко я вийшов на полонину з рідною мені назвою Буковинка. Стриматись і не покататись на знаменитій гойдалці, що розташована навпроти колиби, просто нереально. І ось сиджу, дорослий дядько, гойдаюсь, хапаю ротом повітря, шкірюсь на усі 32 і час дійсно зупиняється в такі миті. Здавалось ось саме цієї гойдалки й не вистачало у твоєму житті для повного щастя)

Ще півтори годинки і я дійшов до полонини Григорівка де планував заночувати у колибі з пічкою, оскільки намет з собою я не брав. Колиба була вільна, як і увесь хребет. За дві доби я не зустрів жодної людини.

Чай із термосу, пару канапок і життя стає ще солодшим. Натяки, які давало небо на пару якісних світлин Говерли і Петросу, так і залишились натяками, і дозволило лише на кілька хвилин подивитись на ці два величних красені.

Настав самий страшний і не улюблений момент походу, — заготівля дров. На щастя дрова були напиляні, і мені не довелось бродити у сутінках лісом, але не порубані, тож мені без сокири довелось трохи погратись аби файно розтопити пічку.

Але тепло прийшло, а невдовзі зготувалась і вечеря. Під 50 грамів «Гогодзівочки» у мисці апетитно споглядали на мене ракушки з маслом, смажена ще вдома курятина та рибна консерва. А згодом і чайок з лимоном вже грів руки.

І ось тут проявляється мінус сольних походів. Сидиш такий при свічці, поїв, попив, спати лягати ще рано, за вікном завірюха, не погуляєш, книжку не взяв. Виручив цього разу інтернет де я вів он-лайн походу з фотографіями з телефону. Так за спілкуванням у мережі й минуло пару годин, а оскільки у гості ніхто так і не прийшов, я пірнув у спальник.

Будильник невмолимо дзеленчав, що пора вставати фотографувати світанок, але глянувши у вікно я зрозумів, що сонце зранку мені не посміхнеться  і відправився ще годинку досипати.

Посидівши на порозі з філіжанкою свіжозвареної кави, споглядаючи за укутаною в хмари Говерлу, зібрав неспішно наплічник, зробив селфік біля колиби і відправився до Ворохти.

Йти відкритими ділянками ще складніше, місцями снігу наметало вище колін. Наслухавшись напередодні лісу, цього дня я позатикав вуха музикою і незважаючи на хуртелицю та глибокий сніг, пускався до данцю і співів, відлякуючи усю лісну живність, яка хотіла побачити чудернацьку тваринку, що голосно верещить:

In a manner of speaking
I just want to say
That I could never forget the way
You told me everything
By saying nothing

Oh give me the words
Give me the words
That tell me nothing

Нічого не скажуть слова, продовжує лунати від Мартіна Гора у моїх вухах та на хребті Кукул у моєму фальшивому виконанні. Але нічого й не скажуть фото, подумав я і вперше вирішив записати відеоселфі в поході. Відео яскравіше передає емоції, настрої  погоди і динаміку походу. Я нарешті прийшов до того, що лише фотографіями все не передати.  До того ж мені не дають спокою лаври талановитого карпатського оператора Дениса Мирко)))

Коли бачиш вказівники по дорозі додому на яких тануть кілометри твоєї подорожі, стає трохи сумно. 24 кілометри зими прощаються з тобою.

Вже за тиждень я повернусь, але це вже інша історія. А поки теплий Ворохтянський вокзал, чай з лимоном з термосу, канапки батон з батоном, бо сир догризає поруч з тобою голодна кітка, і довга дорога додому старенькими дизельними потягами, що переносять нас на 120 років у минуле або у зимову казку серед осені.

Настроєва пісня, яку підспівували навіть зайці